Побоювання та сподівання українців щодо військової служби | дослідження

Команда Лабораторії журналістики суспільного інтересу (PIJL) опублікувала результати соціологічного дослідження “Мобілізація сердець і умів: побоювання та сподівання українців щодо військової служби”. Документ, створений у співпраці з Харківським інститутом соціологічних досліджень (ХІСД) та міжнародними експертами містить також рекомендації  які дії, найімовірніше, можуть мати успіх у боротьбі з побоюваннями людей приєднатися до армії.

Інформатор Івано-Франківськ публікує коротко основні знахідки та висновки дослідження. Рекомендуємо ознайомитись із документом повністю. Завантажити його можна за покликанням.

1. Реалії затяжної війни стримують початковий ентузіазм.

Більшість респондентів (зокрема військовослужбовці, ветерани, цивільні особи, жінки та молодь) поділяють думку, що патріотичний запал, який існував під час перших місяців, наразі зменшився. Один військовий рекрутер вказав на помилку, якої влада припустилася на той час:

«Багато людей не змогли долучитися в перші дні повномасштабного вторгнення, їх [їхні дані] не зафіксували, з ними не попрацювали. І цей запал патріотичний […] було втрачено». 

Поширене спостереження полягає в тому, що попри готовність продовжувати протистояти російській агресії, українці зустрічають тверезу реальність: найбільш вмотивовані люди вже пішли добровольцями на фронт.

Несподіваний висновок цього дослідження полягає й у тому, що молодші респонденти, які ще не досягли призовного віку, непропорційно більше відчувають фінансову та екзистенційну незахищеність, аніж інші групи респондентів. Як каже один із молодших учасників,

«я геть не бачу власного майбутнього».

Інший молодший респондент, розмірковуючи про те, що саме стримує людей долучатися до Збройних сил, вказав на загальне відчуття розчарування:

«Великі втрати, якщо треба мобілізація — значить, будуть ще більші втрати. Неперспективність».

Зараз, коли війна набула затяжного характеру, такі настрої свідчать про тверезіший погляд на речі. Зрештою це посилить стійкість України у воєнний час, адже сприятиме тоншому розумінню внутрішніх та міжнародних обставин. Однак росія й надалі активно використовуватиме будь-яке відчуття втоми чи песимізму, аби послабити підтримку України Заходом і дестабілізувати українське суспільство. Тоді як армія знову й знову потребуватиме вмотивованих солдатів, щоб утримувати лінію фронту. 

2. Неофіційним джерелам інформації про війну довіряють більше, ніж офіційним.

Відповіді у цьому розділі вказують на те, що серед українців посилюється практика отримувати інформацію про війну з неофіційних джерел, особливо з розповідей військових, які повертаються із зони бойових дій. Як сказав один цивільний:

«Хлопці, які там знаходяться, говорять одне, а тут нам офіційно говорять інше».

Ще один чоловік, ветеран, зазначив, що історії, якими діляться солдати, повернувшись із фронту, також можуть демотивувати цивільних. Іноді такі неформальні розмови стають причиною поширення недостовірної інформації, яка може здійснювати демотивуючий ефект.

26 лютого 2022 року було запроваджено телемарафон «Єдині новини», в межах якого українські телеканали транслюють спільні ефіри в режимі 24/7. Однак поступово стала зростати критика цієї ініціативи, зокрема і через обмеження свободи преси в країні. Нещодавнє телефонне опитування Київського міжнародного інституту соціології вказує, що за перші два роки повномасштабної війни довіра українців до Телемарафону впала майже вдвічі: з 69% у травні 2022 року до 36% у лютому 2024 року. Зрештою українці почали більше користуватися неформальними джерелами інформації, зокрема читати Telegram-канали, слухати друзів та родину.

Один військовий рекрутер, визнаючи виклики, пов’язані з необхідністю збалансувати або навіть відфільтрувати негативні новини (адже вони можуть підривати мотивацію), розкритикував уряд за те, що той інфантилізує українських глядачів замість того, щоб раціонально пояснити важливість підготовки резервів і забезпечення ротації як частини довгострокового бачення руху до перемоги:

«Треба розмовляти з людьми по-дорослому»

На тлі занепокоєння щодо загрози свободі преси один молодий учасник провокаційно запитав:

«Ми всі сміялися з росіян, що вони там раби, […] промиті. […] Але у зв’язку не тільки з мобілізацією, свобода слова чи свобода вибору, якими ми так пишалися, чим ми тепер відрізняємося від росії?»

Сприйняття того, що українська урядова комунікація дещо наслідує російські пропагандистські інструменти, є глибоко проблематичним, оскільки ризикує підживлювати недовіру до державних інституцій у воєнний час. Своєю чергою, це може ще більше ускладнити мобілізаційні зусилля і дати росії можливість дестабілізувати українське суспільство зсередини. Водночас це свідчить про зрілість громадянського суспільства, яке непохитно стоїть на захисті демократії та євроатлантичних прагнень України.

3. Мобілізація вважається необхідною, але несправедливою.

Існує стійкий консенсус щодо того, що мобілізація є нагальною, адже Україна стикається з гострою нестачею військових. Коротше кажучи, «люди закінчуються». Обґрунтовуючи цю думку, респонденти називали три основні причини нагальності мобілізації: відновлення підрозділів в умовах високого рівня втрат, ротацію виснажених військ, які воюють безперервно понад два роки, та підготовку резервних підрозділів для посилення боєздатності України.

Питання про виснаженість військових порушували зокрема й дружини солдатів. Окрім виснаження, військові в окопах мають проблеми з фізичним і психічним здоров’ям, що вимагає обов’язкової ротації.

Інші респонденти зауважували, що масова мобілізація не обов’язково означає, що кожна окрема людина має брати безпосередню участь у бойових діях. Люди можуть знайти різні способи сприяти захисту держави, наприклад, «створювати найкращі умови» для підрозділів, що перебувають на передовій.

Більшість респондентів оцінили чинний процес мобілізації як принципово несправедливий. Найчастіше згадували відчутну
нерівність між заможними й незаможними: коли люди, у яких є більше матеріальних ресурсів, мають більше шансів уникнути мобілізації. Зокрема йдеться про незаконні способи уникнути мобілізації, наприклад, використання особистих зв’язків або хабарництво. Цю думку поділяють військовослужбовці, респонденти-жінки, ветерани та молодь допризовного віку.

Не дивно, що пропозиції звільнити великих платників податків від призову, бо ті роблять чималий внесок до державного бюджету у воєнний час, викликали гостру реакцію в усіх групах респондентів. Деякі учасники сприймають це як форму соціальної несправедливості – вияв того, що війна стає справою найбідніших. Інші ж вбачають у цьому вигоду для підтримки армії.

Ще одна форма несправедливості, яку зауважують респонденти, – непропорційна спрямованість уваги працівників ТЦК на мобілізацію в селах. Лише незначна кількість учасників опитування припустила, що мобілізація в містах активніша, ніж у селах.

Серед інших причин, через які мобілізація сприймається як здебільшого несправедлива, можна виділити також такі:

• непритягнення до відповідальності працівників ТЦК за інциденти, коли чоловіків силоміць затримували й забирали просто з вулиць;
• мобілізація людей з певними проблемами зі здоров’ям або інвалідністю ;відправлення людей на фронт без урахування їхніх спеціальних знань та вмінь;
• вимушеність солдатів купувати військове спорядження власним коштом через його брак або низьку якість;
• «звільнення» від мобілізації співробітників силових структур.

4. Невдачі щодо мобілізації, які відчувають українці, викликають занепокоєння та напругу в суспільстві.

Кілька респондентів вказали, що існує ризик поляризації, яка може виникнути між українськими військовими, котрі не можуть покинути фронт від початку повномасштабного вторгнення, і чоловіками, які призову уникають. Не дивно, що ця напруга особливо гостро відчувалася в розмовах із чоловіками, які зараз служать у ЗСУ, та ветеранами. Один з військовослужбовців зазначив, що існує

«розкол між […] тими, хто в армії, і тими, хто не в армії. Або хто не хоче в цю армію йти».

Один із ветеранів висловився ще різкіше:

«Одні – за те, щоб була Україна, а інші – за те, щоб хоч би їх не спіймали».

Дружина військовослужбовця описала те, як посилюється відчуття чужості між

«тими, хто якимось чином з цим взагалі зіткнулися, […] і тими, хто жодним чином до цього не має стосунку».

Цю думку поділяє й родичка чоловіка призовного віку. Одна з респонденток підкреслила трагічну роль дружин військових:

«Як в сірій зоні сидиш. Ти нібито цивільний, але нібито військовий. Ти не там і не там».

Це часто ускладнює спілкування з іншими цивільними. Вік мобілізації також є джерелом суперечностей. Чимало українців
вважають, що тримати молодь країни подалі від жаху бойових дій є мудрою політикою. В Україні до служби в армії залучають хлопців віком від 18 років, якщо ті не отримують вищу освіту. Водночас призовників віком до 25 років наразі не мають направляти до зони бойових дій.

Нині середній вік українських військових – 40 років, тоді як мобілізовувати можуть чоловіків віком до 60 років. Тож можна сказати, що українська армія переважно складається з більш зрілих бійців, багато з яких мають сім’ї, а отже, їм «є що втрачати» і є до кого повертатися. Та очевидно й те, що двадцятирічні – фізично витриваліші й куди швидше відновлюються після поранень. Під час опитування більшість респондентів підкреслили, що війна – це справа молодих. Особливо активно про це говорили військові.

Зрештою, стосовно ролі в армії жінок – варто зазначити, що хоча консенсусу щодо цього питання не було, та воно не розглядалося як джерело напруги серед респондентів. Наразі українська влада не веде серйозної дискусії про можливу обов’язкову службу для жінок. А Президент України Володимир Зеленський публічно відкинув подібні пропозиції.

Загалом ці реакції на обговорення проблем мобілізації свідчать про те, що в українському суспільстві тліє напруга, яка може поставити під загрозу солідарність і стійкість – ті риси, що стали вирішальними факторами для успішного протистояння російській агресії у 2022 році і які залишаються потрібними зараз та будуть необхідні для повоєнного відновлення.

5. Хронічна невизначеність і відчуття відсутності контролю можуть деморалізувати військовозобов’язаних українців.

Показово, що чинні військовослужбовці, ветерани та цивільні наполягали на тому, що армії потрібні не просто люди, а люди мотивовані, і що держава має докладати до цього значних зусиль.

За словами одного з цивільних,

«треба заохочувати, а не насильно заштовхувати в автобус, тому що останнє дуже негативно впливає».

Зрештою, мотивація безпосередньо позначається й на боєздатності та моральному духові армії, адже невмотивовані й непідготовлені війська виявляються «безтолковими» і «ненадійними». Соціологічне опитування, проведене агентством InfoSapiens у січні 2024 року, показало, що серед чоловіків, які наразі не служать в армії, майже 16% – повністю готові служити, якщо їх призвуть, 19% – швидше готові, понад 18% – відчувають себе швидше не готовими і майже 30% – геть не готові.

Що ж наразі демотивує потенційних призовників? І що може по-справжньому мотивувати та стимулювати українців до служби в
армії?

Опитування InfoSapiens виявило такі п’ять основних причин, які можуть відлякати чоловіків від мобілізації (подано у порядку спадання):

• недостатнє матеріальне забезпечення (65,6%);
• можливість тривалої втрати працездатності або смерті (64,1%);
• невизначений строк служби (63,8%);
• неналежна підготовка перед відправкою у військову частину (64,3%);
• ймовірність потрапити в частину з «поганим командиром» (59,6%).

Відповіді, які ми отримали під час нашого дослідження, значною мірою підтверджують результати InfoSapiens. Ключовими
чинниками демотивації, про які повідомили учасники інтерв’ю та фокусгруп, є страх смерті або інвалідності, а також загальне відчуття невизначеності.

Якщо розглядати питання невизначеності конкретніше, то військовослужбовці та цивільні зауважили, що одним із ключових факторів, який утримує людей від призову, є безстроковість контрактів (частково це є наслідком неспроможності підготувати достатньо резервних підрозділів). Один цивільний чоловік назвав військових «заручниками» ситуації. Респондентки також нарікали на негативний вплив невизначеності умов демобілізації:

«те, що людина, коли потрапляє туди, вона не знає, коли вона звідти піде».

Військові скаржилися на відсутність ротації військ і регулярних періодів відпочинку для підрозділів. Один військовий не погодився з тим, аби військовослужбовців демобілізовували, поки триває війна, за винятком хіба лише тих ситуацій, коли виникають серйозні проблеми зі здоров’ям. Також усі групи респондентів зазначили, що важливим чинником, який заважає реалізувати плани демобілізації, є відсутність належної підготовки резервних підрозділів. Як сказав один із солдатів,

«багато людей бояться йти, тому що вони чули ці історії про те, як ненавчених хлопців кидали одразу на нуль».

Недостатня підготовка не лише негативно впливає на мотивацію, а й загалом послаблює боєздатність української армії, адже «надійніше» воювати пліч-о-пліч із добре підготовленими військовослужбовцями.

6. Створення відчуття контролю у часи непевності, а також створення можливостей відчути бодай якийсь контроль саме в процесі рекрутингу можуть знизити рівень тривожності й мотивувати населення, травмоване війною, приєднатися до лав армії.

Відповідаючи на запитання, що саме спонукало людей взяти до рук зброю у перші місяці повномасштабного вторгнення росії, деякі респонденти стверджували, що йшлося про бажання захистити свій дім і родину. Для інших причиною було усвідомлення, що на їхню країну напали, що вони бачили забагато жертв серед цивільних, – і саме це спонукало їх приєднатися до Збройних сил України і стати на захист держави.

Війна завдала непоправних втрат українцям. Йдеться також і про екзистенційну незахищеність: воєнна травма призводить до того, що населення критично потребує поновлення відчуття контролю. Оскільки війна триває вже третій рік, відповіді учасників відображають суспільний запит на те, що навіть якщо війна руйнує суспільний уклад, критично важливим є повернення відчуття контролю бодай в окремих аспектах. Усвідомлення цього впливає і на рішення щодо питань про те, як саме мотивувати людей долучатися до служби в армії. Деякі молодші респонденти прямо казали, що вони почувалися би вмотивованіше, якби умови служби були чіткішими:

«Я готовий ризикнути своїм здоров’ям і своїм життям заради Батьківщини, але водночас лише за умов, якщо я не буду там по два, три, чотири роки сидіти безвилазно, як наші бідні хлопці, які зараз там».

Так само солдати, ветерани та цивільні особи підкреслювали, що мотивація людей іти в армію була б набагато вищою, якби їм було надано більше можливостей займати посади відповідно до їхніх навичок через рекрутинг. При цьому респонденти високо оцінили роботу військових частин, які займаються рекрутингом:

«Ці всі бригади, “Третя штурмова”, які проводять рекрутингові такі заходи, […] розказують, показують. Оце потрібно робити, […] щоб людина розуміла, куди вона може потрапити, що там їй доведеться робити». 

Зрештою, рекрутинг вважається ефективною стратегією, оскільки він відновлює в людях відчуття контролю та впевненості. Люди почувають себе більш вмотивованими, коли відчувають, що в них є вибір. Один військовий рекрутер сказав:

«Людина має знати, куди вона потрапить. […] Для людини важливо знати, що вона хоч трошки впливає. […] Без цього просто ми не
зможемо далі воювати, якщо люди не будуть залучатись. […] Людям дуже подобається, […] що з ними [командири підрозділів] спілкуються, питають їх про їхні навички, і обирають саме вони». 

Логіка успішного рекрутингу продиктована усвідомленням того, що мотивацію посилює право вибору, а використання найкращих навичок вмотивованих людей підвищує боєздатність армії.

Один з військовослужбовців також висловився, що загалом варто подбати про те, щоб служба в армії була за контрактом, тому що тоді «люди будуть розуміти, чому вони цей шлях вибрали в своєму житті». Він виступив за повне скасування мобілізації, оскільки та – примусова.  Кілька цивільних також підкреслили важливість автономії та свободи вибору на противагу будь-яким примусовим заходам.

Абсолютна більшість зійшлася на думці, що ситуацію можна суттєво покращити, якщо зробити прозорішими правила, зокрема
встановити чіткіші терміни військової служби.

Велика кількість респондентів зазначила, що політична еліта мала б показати приклад, мобілізуючись і тим самим зруйнувавши сприйняття служби в армії як обов’язку, який лягає на плечі найвразливіших верств населення. Цікаво, що на запитання, які державні ініціативи могли б сприяти підвищенню мотивації громадян України до служби в армії, результати вищезгаданого опитування Міжнародного республіканського інституту називають «мобілізацію всіх соціальних груп, незалежно
від статусу та доходу», що є другою найпопулярнішою ініціативою після «поліпшення матеріального забезпечення армії» (зброя, одяг, продовольство).

РЕКОМЕНДАЦІЇ ДЛЯ УКРАЇНСЬКИХ СТЕЙКХОЛДЕРІВ

• Майбутні зусилля щодо мобілізації мали б ґрунтуватися на двох засадничих принципах. По-перше, варто усунути невизначеність щодо термінів тривалості військової служби, умов навчання та соціальних гарантій. По-друге – масштабувати успішні приклади рекрутингу, і таким чином розширити можливості населення обирати ролі, а також підрозділи для служби, що дозволить їм ефективно застосовувати свої професійні уміння.
• Українській владі варто дослухатися до запиту громадськості дотримуватися чесності, коли йдеться про офіційні оцінки
  ситуації на полі бою.
• Українське громадянське суспільство та медіа можуть підтримувати мобілізаційні зусилля, якщо висвітлюватимуть цей процес більш зважено й наближено до реальності. Мобілізація сама собою порушує особисту свободу. В сучасному світі в умовах демократії не існує простих стимулів, які змусили б людей ризикувати власним життям. Війна росії проти України є несправедливою по суті. Вона вимагає від держави неймовірно складних рішень щодо мобілізації, які зрештою можуть не бути справедливими до кінця. За таких умов варто детальніше пояснювати причини тих чи інших дій і проговорювати, якими можуть бути наслідки, якщо ці дії не будуть вжиті. Так само можна нагадувати, що саме росія, а не українська держава є причиною таких рішень.
• Українська влада може диверсифікувати свою роботу щодо мобілізації і по-різному взаємодіяти з різними аудиторіями.
  Зокрема варто розробити цілеспрямовані повідомлення, адресовані для дружин і матерів чоловіків призовного віку, які
  пояснювали б переваги служби в армії як для родини, так і для країни загалом. Це допоможе подолати страхи, викликані
  найбільш примусовими заходами навколо мобілізації, і продемонструє готовність держави дослухатися до громадян
  та реагувати на їхні побоювання.
• Аби подолати страх громадян щодо того, що майбутні командири можуть виявитися непрофесійними, комунікаційні
  зусилля українського уряду, ЗМІ та громадянського суспільства мають висвітлювати запровадження нових успішних курсів для офіцерів, що відповідають стандартам НАТО, таких як «Вишкіл капітанів». Ці курси покликані розвивати професійні навички і впроваджувати процедури, які гарантуватимуть, що командири ставитимуть безпеку та здоров’я військовослужбовців понад усе. Це зміцнить сприйняття того, що українська армія відходить від радянських практик, коли про втрати особового складу не турбувалися.
• До майбутніх комунікаційних кампаній, які проводитимуться державою щодо мобілізації, варто залучати людей, готових поділитися власним досвідом вступу до армії, зокрема розповідати про те, які фактори допомогли їм подолати первинний скептицизм. Такий підхід може допомогти нормалізувати занепокоєння громадян та сприятиме кращому розумінню, що виживання країни залежить від згуртованості суспільства і зміцнення військового потенціалу держави.

Примітка: в оригінальному тексті назву країни-терористки вжито з великої букви, редакція Інформатора Івано-Франківськ в публікації змінила її на маленьку.

Читати також: В Франківську відкриють обласний хаб для ветеранів

Головне фото взято з дослідження “Мобілізація сердець і умів: побоювання та сподівання українців щодо військової служби”

Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.

Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com

Телефонуйте за номером 096 989 60 87