Івано-Франківськ До сайту

Ігри та сміх у тіні смерті: історична довідка про стародавній обряд “грушка”

Історія свята "грушка"

Ставлення до смерті вважається однією з найбільш чутливих та закритих тем. З одного боку, вона осмислюється як трагедія (коли йдеться про втрату), з іншого — як щось таке, чого не уникнути. Ще один аспект — смерть у земному світі як переродження у вічності. Що таке “грушка” і яке її значення під час смерті?

Повідомляє Інформатор Івано-Франківськ, покликаючись на проєкт “Спадщина” БЦКМ

На сторінці проєкту про значення смерті розповідають через аналіз фільму “Тіні забутих предків”, знятого за мотивами повісті Михайла Коцюбинського. Глядачі, які вперше бачать цей фільм, можуть бути шоковані сценою, де діти граються біля тіла померлого Івана. Це може здатися художньою метафорою режисера, проте насправді ця сцена відображає елементи реальної традиції.

У традиційній культурі, яка в деяких регіонах збереглася й донині, такі ігри мають назву “грушка” і є своєрідною культурною реліквією. Французький історик Філіпп Ар’єс наголошував, що сучасне суспільство, на відміну від традиційного, уникає теми смерті, боїться її і прагне замінити довгий траур веселощами. У цьому сенсі “грушка” виступає способом через гру подолати страх смерті або навіть пожартувати над нею. Однак далеко не кожен готовий до такої поведінки в ситуації, пов’язаній із втратою близької людини, що робить цю тему дуже делікатною.

Фото персонажів Діда і Баби на похоронних іграх. Авторка фото Амалі Кожмінова, 1922 р. mzm.cz.
Джерело фото: Проєкт “Спадщина” БЦКМ

Ігри при покійнику, відомі під різними назвами — “грушка”, “лубок”, “посижіння”, — мають подвійне значення.

По-перше, вони символізують заперечення смерті через поєднання страху і сміху. По-друге, вони допомагають присутнім утримуватися від надмірних емоцій, щоб “не втопити душу в сльозах”, а дати їй, за народними віруваннями, можливість вирушити у вічність.

Ці традиції були поширені серед гуцулів, покутян, буковинців, бойків, лемків та подолян. Поминальні обряди, зокрема ігри біля покійного, досліджували такі відомі вчені, як Володимир Гнатюк, Зенон Кузеля, Григорій Купчанко, Антін Онищук, Петро Шекерик-Доників, Валентина Сушко, Олександра Салій, Дзвенислава Ганус та інші.

Як виглядала “грушка”?

Після молитви і прощання з покійним розмови поступово переходили від теми смерті до спогадів про його життя. Присутні згадували добрі та кумедні моменти, пов’язані з померлим, і навіть грали ігри. Наприклад, могли грати в “піжмурки”, влаштовувати ритуальні переодягання, розігрувати сцени, подібні до вертепу, чи виконувати інші дії, які поєднували в собі елементи гумору й ритуальності. Подібний підхід зберігався також у ромській культурі, де про померлого говорили тільки добре й навіть могли грати при ньому в карти. Такі традиції відображають етнографічний феномен чорного гумору та народної обрядовості.

У праці Володимира Гнатюка “Похоронні звичаї й обряди” наводяться дані з села Волосянки Скільського повіту, де під час ігор при мерці присутні імітують поділ присутніх на “Божих” і “дідчих”, переодягаються на Дохторя, Діда, Бабу, Корову, а в селі Зелена Надвірнянського повіту імітували гру троїстих весільних музик з невидимими молодятами.

«Веселий цвинтар» у Румунії. Фото Іванни Стеф’юк

Найповніше обряд “грушка” з усіма його етапами — від молитви за душу покійної Ілашки та ритуальних плачів до обережних сміхів, жартів і, зрештою, ігор — зображено у новелі Марка Черемшини “Грушка”, яка була опублікована в 1901 році.

Дослідники вважають, що цей твір став своєрідним орієнтиром для Михайла Коцюбинського, котрий, вражений традиціями горян, створив свою “Тіні забутих предків” у 1911 році. Черемшина, уродженець села Кобаки на Косівщині, зізнавався, що не збирав етнографічних матеріалів, бо сам був носієм цих традицій. У “Грушці” описано перехід від суму до гри: “В печі горіла ватра, жінки готували обід на похорон, свічки крутили. Сивий Ілаш мовчки запікав залізо й допомагав майстрові карбувати хрестики на деревище. Леґіні та дівчата збиралися на «грушку». Вони присідали біля тіла, відшептували молитви, а потім швидко скидали смуток і починали грати в «жмурка» та “лопатки””.

Далі письменник описує самі ігри і веселі завдання, які виконували присутні.

У цьому ж творі відображено і пророкування долі: «Василина піде за Федя, Гафія за Леся, Калина за Михяла, а Одокія за Гната. Так сталося на Ілашчиній “грушці”, і так має бути”.

Ці пророкування, що поєднують життя і смерть, символізують продовження життя, де любов і радість перемагають сумну смерть. Життя триває, хоча і не одразу.

Інший оригінальний гуцульський письменник та етнограф Петро Шекерик-Доників зазначає, що в Головах на Верховинщині обряд «грушка» мав іншу назву — “посижінє” (посіжінє), і такі ігри проводились не всюди, а лише в тих місцях, де було достатньо простору та де господарі мали авторитет, щоб до них зібрались люди: “А єк умре який бідний або мало відомий, то мало хто прийде на посіжінє, бо кожен скаже: “То відей, нікого не буде! Хатчина мала, і ніде буде місця для забави”…”.

П. Шекерик-Доників також підтверджує, що ці ігри відбувались переважно в хоромах (сінях) або в іншій хаті, і їх метою було хоч трохи відволікти людей від суму: “…бо тоді і домашнім стає легше на серці”. Це зафіксовано в праці “Рік у віруваннях гуцулів”.

З різних причин — через заборони священників та делікатність самого обряду — “грушка” поступово відійшла в минуле, і останні згадки про цей обряд були в 30-50-х роках XX століття. У селі Коровія на Буковині свідчення про “грушки” збереглися до 60-х років, але респондентка побажала залишитися анонімною.

Натомість у селі Лопушна Берегометської громади вдалося отримати більше інформації. Тут, хоча саму назву обряду “грушка” не використовували, до 70-80-х років XX століття був популярний звичай переодягатися в Смерть.

Як розповідає носійка традицій Марія Гузак (1938 р.н.): “Це як збиралися перший день біля покійного, то спочатку молилися. А потім вночі залишалася тільки молодь, ті, хто мав відвагу. Вони говорили різне, жартували. І один з них (може бути й старша людина, головне — цікава) лізе на піч, одягається в біле, ховає лице, бере червоний буряк для кольору — і це є Смерть. Вона має несподівано вискочити, бігати за людьми, пробувати їх душити, лякати. І всі тікають”.

Жителька цього ж села Василина Гузак (з дому Корпан, 1936 р.н.), підтверджує: «Було це, так. Дес донедавна, може які сімдесєті, цисе ше було. То на Смерть такий сміхованець перебиравси, і в руках мав ще серп. І він тим по плечах джюґав. Та він лиш си показав – тікали хто куда”.

У багатьох селах Косівщини (Кобаки, Яворів) словосполука “сходитиси на грушку” залишилася, проте вона означає зараз не ігри біля мерця, а прийти зі свічкою і статечно згадувати. Таке значення, наприклад, зафіксовано у новелі “Грушка” сучасної гуцульської авторки Уляни Маляр.

«Веселий цвинтар» у Румунії. Фото Іванни Стеф’юк

Чи схильні люди повідомляти про відхід у вічність з усмішкою зараз? Одна з перших асоціацій, яка виникає при словах «усміх» і «смерть» – знаменитий «Веселий цвинтар» у румунському селі Сепинці на Марамарощині. Це діюче до сьогодні кладовище, де практично кожен надмогильник виформуваний у яскраві барви, а сам покійний у техніці наївного малярства зображений трохи комічним, але дуже живим. І на кожній плиті – жартівлива епітафія, на кшталт такої:

Під цим тяжким хрестом лежить моя теща.
Якби вона пожила ще три дні,
То під цим хрестом лежала б не вона, а я.
А вона би читала ці слова…
Коли прийдете до неї, то не розбудіть її,
Бо вона мене сварила.
Приходьте до цієї могили, читайте цю епітафію
І шукайте собі добру тещу,
Аби ваша доля була краща, ніж моя..

Цвинтар почав формуватися в 1935 році, цю ініціативу яскравих і світлих дерев’яних надгробків започаткував місцевий митець Стан-Іон Петраш. Зараз реставрує старі хрести і створює нові учення Іона Петраша – Дімітру Поп. Жартівливі епітафії (саму канву) складають рідні померлого, і їхнє почуття гумору у такий складний для кожного момент є, мабуть, власним шляхом до розуміння життя і смерті. До речі, у 1999 році “Веселий цвинтар” внесено у світову культурну спадщину ЮНЕСКО.

Що спільного між румунським “Веселим цвинтарем” і забавами при покійнику на Закарпатті, Гуцульщині та Буковині? Сміливість усміхнутися. Зіграти у гру – парованки то, імпровізований маскарад чи загадування на долю. А передусім усміхнутися і стати собі на серце, аби душа “мала час відлетіти”.

Колись в одній з експедицій почули цікаву думку: “Чим давніше, тим дивніше”.. Чим давнішим є той чи інший обряд, тим важче дошукатися усіх його сенсів. Можна тільки здогадуватися.

Джерело розповіді: Іванна СТЕФ’ЮК – кандидатка філологічних наук, кураторка етнографічного проєкту “Спадщина” Буковинського центру культури і мистецтва, старша наукова співробітниця Снятинського літературно-меморіального музею Марка Черемшини, письменниця.

На головному фото: Фото персонажів Діда і Баби на похоронних іграх. “Prager Presse” 1919 р. 

Читайте також: Легенда медицини — Микола Амосов

Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.

Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com

Телефонуйте за номером 096 989 60 87