Серед карпатських гір, де розчиняються тривоги й смуток, а сотні туристів відновлюють сили, живе пес, на ім’я Малиш — молодий, але вже посивілий від війни. Це не герой минулих поколінь, а собака нашої, сучасної війни. У його погляді ніби застигли сцени зруйнованих міст, покинутих осель і десятків, а може й сотень тварин, що втратили дім через російську агресію.
Цей матеріал на сайті Інформатор Івано-Франківськ буде іншим. Це історія вірного друга, побратима й, певною мірою, борця за свободу та право на життя — пса Малиша. Чотирилапого, чия історія, попри все, має щасливий кінець.
“Тварини є жертвами війни, яких майже не помічають. Але в їхніх долях, мов у дзеркалі, відбиваються і ненависть, і любов, на які здатне людство”, — так починається стаття в одному з філософських альманахів. І як би дивно це не звучало, так починаються багато ранкових і вечірніх історій українців сьогодні.
Знайомство та перша мандрівка Малиша
19 лютого 2023 року у Верховині в лабрадорки місцевої жительки народилося 11 щенят — усі хлопчики. Останнім, найменшим і чорним, наче ніч, був Малиш. Той, хто згодом подолає 1300 кілометрів і опиниться в донбаських степах.
У квітні, під час другої відпустки, до Верховини приїхала військовослужбовиця ЗСУ Руслана П’ятнюк, яка й стала першою названою мамою Малиша. На той час вона служила на одному з найгарячіших напрямків Донецької області — Іскра–Андріївка–Клевцьове.
Про цуцика Руслана дізналася випадково: 15 квітня, напередодні повернення на службу, в місцевому магазині вона запитала, чи має хтось щенят. Хотіла привезти собаку подрузі Віті, в якої нещодавно загинув пес. Так і почула про одинадцять малюків.
“Щось у мене тоді йокнуло. Наче хтось підказав, що поруч — вірний друг і розрада. Я сказала Віточці, що привезу їй гуцула”, — згадує Руслана.
Того ж вечора брати принесли додому чорного цуцика з грубою мордочкою — так вона його лагідно називала. Йому було лише півтора місяця, і його забрали останнім.
16 квітня Руслана взяла Малиша на руки — і вони вирушили на Схід разом з побратимами.
“Малиш то спав, то грався, то перевіряв на міцність сидіння. Дихав під вухо так, ніби хотів зробити зауваження водієві й попросити бути уважнішим”, — усміхається військова.
Та ця подорож стала для Малиша не лише першою, а й знайомством із війною. Попереду на нього чекали любов побратимів, перші вибухи, сивина та чергові дороги в невідоме.
Життя на фронті та перший приліт
За словами Віти Ярмоленко, подруги військовослужбовиці та ще однієї мами Малиша до 1 березня 2025 року Малиш жив спокійним собачим життям: бігав вздовж річки Вовчої, ганяв жаб, качався в траві й грався зі снігом.
Та 2 березня життя змінилося. На село впали перші каби. Страх, паніка — і контузія у собаки. Малиша евакуювали з Іскри Донецької області до села Данилівка на Дніпропетровщині.
“Того дня Малиш востаннє був удома. Ввечері ми вивезли його в безпечніше місце”, — пригадує Віта.
У Данилівці він прожив сім місяців. Але фронт наближався, вибухи ставали гучнішими. Тож 2 жовтня посивілий Малиш знову вирушив у дорогу: Данилівка — Запоріжжя — Івано-Франківськ — Верховина.
“Він став нам психологом”. Малиш і люди
Віта каже, що в їхній родині ніколи не було великих собак. Але Малиш став винятком — і найбільшою підтримкою.
“У нього очі, як тернинки — темні, чисті, добрі. А сам — ніжний і лагідний”, — каже жінка.
Він відчував людський біль, підходив, клав голову на коліна, ніби забираючи весь тягар. Місцеві жартували: “Погладь Малиша — стане легше”. І їм справді ставало.
Війна лишила сліди не лише в душах людей. Її сліди — у його погляді, поведінці, навіть шерсті.
“Його місія була там, на Сході. Він допомагав триматися, переживати важкі моменти. Але тепер він нарешті вдихає повітря Карпат. Я дуже за ним сумую, але знаю: ми скоро зустрінемося”, — додає Віта.
Друга евакуація: коли пес рятує людей
У вересні 2025 року Руслана, перебуваючи на реабілітації, ухвалила рішення забрати Малиша з Дніпропетровщини, адже обстріли почастішали, а пес залишався без нагляду на ланцюгу.
Пошуки транспорту та волонтерів тривали довго. До справи долучилися журналісти, зоозахисники, десятки небайдужих. Але зрештою Руслана особисто поїхала до Запоріжжя, щоб забрати свого друга.
По дорозі Малиш, якого взяли в наморднику до маршрутки, несподівано допоміг маленькому хлопчикові з особливостями розвитку — той одразу кинувся його обіймати і заспокоївся.
А вже дорогою до Запоріжжя стався приліт. Малиш відчув небезпеку раніше за людей: перегороджував дорогу, кидався лапами до ніг. Через кілька хвилин стався вибух позаду, і тільки завдяки його поведінці жінки не постраждали.
Дорога додому: потяг, автобус і Карпати
З Запоріжжя компанія вирушила до Івано-Франківська потягом. Викупили купе — Малиш їхав чемно, здебільшого спав.
Потім був автобус до Верховини. Водій погодився взяти великого собаку, попросив тільки намордник — і навіть не взяв грошей за проїзд. Малиш зайняв місце біля вікна і дивився назовні, ніби впізнаючи домівку.
У Верховині перші дні він бігав, обнюхував кожен закуток, нагадував місцевим собакам, хто тут тепер господар. Спав із Русланою, а згодом для нього облаштували вольєр і підселили нову подругу — лабрадорку Джулі.
І хоч сьогодні він у безпеці, інколи Малиш довго дивиться в одну точку — ніби у той степ, де почалося його доросле життя.
Приклад Малиша демонструє, наскільки складною та водночас важливою є евакуація тварин із прифронтових регіонів. Тут переплітаються логістика, підтримка громад, робота волонтерів, рішучість військових та звичайна людська солідарність. У таких історіях найкраще видно, як дружба між людиною й твариною стає силою, що допомагає пройти через небезпеку й змінити долю хоча б одного життя.
“Матеріал створено у межах участі в конкурсі “Співпростір”, за підтримки ГО “Ю-Хартс Україна” та Kormotech”.
Христина П’ятнюк
Підписуйтесь на нас в Google новинах, щоб не пропустити головне.
Читайте також: А може, ви — нащадок Тараса Шевченка або для чого франківцям досліджувати свій родовід?
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87
