Ольга Гнатюк вважає себе щасливою людиною, адже багато років займається улюбленою справою — ставить вистави в Івано-Франківському академічному обласному театрі ляльок імені Марійки Підгірянки, а іноді й сама грає в них.
Про свою творчість, улюблені вистави та майбутні плани Ольга Гнатюк розповіла Інформатору Івано-Франківськ.
Про початок творчого шляху в Івано-Франківському театрі ляльок
Мені пощастило потрапити сюди за розподілом після закінчення інституту у 2002 році, тепер це Харківський національний університет мистецтв імені Котляревського. Я цілеспрямовано йшла вчитися на актрису театру ляльок. Розподіл міг відправити мене до Одеси, Івано-Франківська або Чернівців, але оскільки я родом із Франківська, вибір логічно впав на місцевий театр. І ось у червні вже буде 24 роки, як я тут. За цей час були й злети, й падіння, але це нормально.
А оскільки я люблю розвиватися та дізнаватися щось нове, після п’яти років роботи акторкою я вирішила вступати на режисуру, також до Харкова, на заочне відділення. У мене були дуже хороші викладачі. Починала з Оксаною Дмітрієвою, режисеркою Харківського театру ляльок, дуже класною і талановитою. Закінчувала з Євгеном Юзефовичем Гімельфарбом, одним із головних режисерів того ж театру, який пізніше працював в Одесі. Його батько теж був драматургом і режисером — справжня творча династія.
Так я почала займатися режисурою. Мені подобається, коли є задум: працюєш з акторами, пояснюєш їм щось, а вони роблять більше, ніж ти собі уявляла. І від цього я отримую справжнє задоволення. У мене немає заздрості до тих, хто робить краще, інакше я б ніколи не пішла в режисуру.
Як дорослому режисеру зберегти дитяче бачення світу?
Певно, в душі треба залишатися дитиною, хай там як. Я, наприклад, працюю з дітьми, вони такі безпосередні, і я надихаюся ними. Якщо не буде цієї безпосередності, для чого тоді все це? Коли ти по-дитячому дивишся на світ, навіть прості речі здаються чудом. Сніг падає в неділю, лапатий, і ти просто йдеш, а він падає на тебе. Ну як цьому не радіти? Треба радіти, бо ти не знаєш, що буде завтра.
Журналістка:Зважаючи на сьогоднішні реалії…
Абсолютно. Я була влітку у Харкові, там проходив перший “Kazkofest”. Я начитувала казки й проводила майстер-клас. Це дійсно незламне місто. Я йду — починається тривога, а там якийсь фонтанчик, діти граються. Я в шоці, але вони живуть, вони радіють. Тривога гуде, а люди гуляють і живуть, бо не знають, що буде завтра. І саме ця дитяча безпосередність, коли ти захоплюєшся кожен раз, як уперше, надихає мене.
Ми робимо більше дитячі вистави. І якщо я буду занадто дорослою, не зможу подивитися на все дитячими очима. Мені треба бачити світ так, як би його побачила дитина. Допомагає робота у дитячій театральній студії. Там є і діти, які ходять у садочок, і школярі. Коли я їх питаю, всі бачать по-різному. І саме з цього досвіду я розумію, як дитина сприйматиме те, що ми робимо.
Один із моїх викладачів, народний артист України Леонід Попов, завжди казав: коли ставите виставу, кожен буде бачити своє. І це добре.
Як змінилися погляди на театр з початком повномасштабного вторгнення?
Коли почалася повномасштабна війна, мені здалося, що зараз для дітей треба робити щось легке, можливо, так само і для дорослих. Їх не потрібно «грузити» війною, бо вони в ній живуть щодня.
Діти й так стали дорослими завчасно. Вони живуть у тривогах, особливо ті, хто з віддалених регіонів, під обстрілами. І якщо їм ще показувати сцени війни, я вважаю, що це неправильно.
Мені здається, навпаки, діти повинні ще побути в своєму безтурботному дитинстві. Вони мають розслабитися, посміятися і згадати, що таке дитинство.
Навіть під час Другої світової війни люди жили, одружувалися, народжували дітей. Якщо ми будемо постійно «грузитися», тоді не буде нічого. Я розумію, що повністю забути про те, що відбувається, неможливо, але все одно треба радіти життю, бо не знаєш, що буде завтра. Тому я для себе обираю щось легке і цікаве.
Чи є серед ваших вистав особливо улюблені?
Я їх усі люблю, у мене їх вже понад 10. Ось нещодавно ми грали «Віслючок і різдвяна зірочка». Вона про народження душі. Коли ми знаходимо своє призначення, ми знаходимо себе і ми знаходимо Бога.
«Різдвяна плутанина» мені цікава. Це був один з таких періодів… Я її зразу почала ставити після 40 днів, як мій тато помер. Тато для мене був, особистий Санта-Клаус, як я писала. І там теж про Санта-Клауса. І я, чесно, цю виставу присвятила своєму татові. Бо він би тішився, він би радів. І це для мене теж було дуже знаково.
Ще одна вистава, яку ми поставили вже під час повномасштабного, у 2023 році – «Чарівну торбинку казок». Там три казки: «Курочка Ряба», «Колобок» і «Рукавичка». Я їх переписувала, переробляла. Досить цікавий був варіант. Там Лисиця заграбастала рукавицю. Але інші звірі гуртом її прогнали. Такі от паралелі із сьогоденням все одно є…
Художниця моя була за кордоном, ми списувались, зідзвонювались і так робили. І у травні ми ставимо цю виставу, а у тата мого інсульт. Я кажу: «Ти що, у мене прем’єра…». Ось так якось сімейні моменти переплітались…
По грузинській казці є вистава «Пригоди Баранця». Про маленького баранчика, в якого мама захворіла. І він пішов їй шукати сіль. Це казка про безмежну батьківську любов, яка йде від душі, безкорисна. У мене так зроблені навіть сцени, що на початку мама-вівця годує баранчика маленького. А в кінці, навпаки, він маму. І це такі оці інтимні сцени. Я завжди актрисам, які грають, кажу, тут має глядач заплакати. І так реально виходило.
А є вистава, яку я поставила, але не бачила. У театрі в Кропивницькому, це був 2012 рік, називається «Сонечко і сніговички». Там два Сніговички, які вирішили піти на зустріч Сонечку, бо вони почули, що звірятам без Сонечка жити неможливо. І кого вони зустрічали, вони так само віддавали свої речі. Білочці – шапочку, щоб у неї було гніздечко, зайчику – свої морквинки, ведмедю – шалик, бо ж Сонечка немає, тому холодно.
У кінці вони знаходять Сонечко, але ж ми всі розуміємо, що сонечко їх топить. І на місці цих сніговичків виростають проліски. Тобто це тема такої любові та самопожертви. Дуже актуальна сьогодні. Я цю виставу ставила у 2012 році, і її досі грають.
За великим рахунком театр не може навчити. Театр може тільки показати, як може бути, а глядач для себе сам розуміє: ага, якщо я зроблю ось так, може бути отак. А якщо я зроблю ось так, то це буде по-іншому.
Творчі плани
Зараз я залучена у проєкті від міжнародної спілки лялькарів DocuPup (Documentary Puppetry). Це про документальний театр, створення байопіків про відомих українців. В Україні є театри, які таке вже робили, є відео вистав. Я їх дивилась, надихалась. І вирішила працювати над п’єсою про Марійку Підгірянку. Наш франківський театр носить її ім’я, тому я й запропонувала такий варіант. І хочу її зробити більше розрахованою на дітей, щоб їм було цікаво.
А коли я почала шукати інформацію про Марійку Підгірянку, в мене був шок, скільки про неї я не знала. А у неї досить цікава доля і цікаві факти життя. Я взагалі люблю досліджувати, люблю сама прописувати характеристики персонажів, щоб потім акторам пояснювати, а вони вже додають своє бачення.
До середини лютого текст п’єси має бути готовий. А випуск запланований до Дня лялькаря (21 березня – ред.).
Ще я зараз ввелась у свою виставу «Сніговичок і руденьке Кошеня». Чесно, я не люблю грати у власних постановках, але так склались обставини. Це для мене теж особлива історія, тому що вона моя перша вистава в театрі, як режисера. Це була моя дипломна робота за четвертий курс. Я її ставила на конкретних акторів, але за роки вже все змінилось. Зараз це вже шостий актор гратиме Кошеня. Уявляєте?
Мій викладач на питання «коли виставу потрібно списувати?» казав, що тоді, коли ти у ній вже не можеш нічого змінити. Але саме цю виставу я хочу лиши в тому первозданному вигляді. Вона наївна. Я зараз вже бачу недоробки, якісь моменти я б, може, по-іншому робила, але я хочу її лишити такою, тому що це перша режисерська робота.
Тут головна тема – про взаєморозуміння. Ми часто не чуємо один одного. Ми слухаємо, але не чуємо. Ми не завжди вміємо говорити один з одним. І від цього йдуть непорозуміння. Коли люди або неправильно зрозуміли, або неправильно почули, не перепиталися. І самі собі придумали, самі собі образилися. Воно сніжним комом іде, і потім ти нічого вже не зробиш.
Так і Котик зі Сніговичком не може порозумітись. Але у фіналі, попри все, він до нього повертається. Він повірив. І ось ця довіра є дуже важливою.
Саме цю виставу – «Сніговичок і руденьке Кошеня» – Івано-Франківський театр ляльок покаже вже найближчими вихідними: 31 січня та 1 лютого о 12:00 та 14:00.
Читати також: У Франківському театрі ляльок створюють нестандартне маскування для захисників
Головне фото – з архіву Ольги Гнатюк.
Підписуйтесь на нас в Google новинах, щоб не пропустити головне.
Авторка: Анна Кузьменко
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87