Спільне життя Марини і Олега Панасів нерозривно пов’язане з театральним мистецтвом. Він – актор Франківського драмтеатру, вона – акторка обласного театру ляльок. Різний досвід, але єдиний шлях, який молоде подружжя проходить разом.
Інформатор Івано-Франківськ розповідає історію молодої театральної сім’ї – Марини та Олега Панасів.
Наш перший поцілунок, то був робочий момент…
Спілкуватись Марина і Олег почали в інституті мистецтв, куди вступили на один курс.
«Коли я перший раз її побачив, то в мене одразу виникла думка, що десь я бачив її. А потім згадав – у музичній школі. Ми там навчались паралельно і десь пересікались. Пам’ятаю, на першому вступному іспиті вона була в жовтому платті. І перша «летіла» здавати, бо їхала до Львова. А потім ми почали вчитися. І почали дружити», – згадує Олег Панас.
Спочатку ні про які романтичні стосунки мови не було, кожен мав свої симпатії. А були спільна компанія, любов до музики і дружні бесіди.
«Перше, що нас об’єднало, це мабуть музика. Перші наші переписки ми просто скидували один одному музичні треки. Ну і в інституті спілкувались», – розповідає Марина.
Коли почались роботи над етюдами, Марині і Олегу потрібно було зіграти закоханих.
«Ми не були парою. Цей поцілунок – це був робочий момент. Але потім якось так склалося… А зустрічатись ми почали 27 березня – у День театру», – каже Марина.
Пара вже майже 9 років разом, але побратись вирішили у 2023 році.
«У нас було звичайне весілля. Але є ідея зробити справжнє гуцульське. Коли-небудь, як поновлення шлюбу. Є така мрія…», – зазначає Олег.
Ми разом грали коня…
Ще студентами Марина і Олег стали працювати у драмтеатрі. Перші виходи на сцену були у казках.
«Ми разом грали коня. Марина грала голову коня, а я – ср*ку. Серйозно, моя перша роль у театрі – ср*ка коня», – сміється Олег.
«А потім була прем’єра “Гуцулки Ксені”, ми у масовці танцювали. І у деяких казках брали участь. І так два роки, можна сказати, практикуватись», – згадує Марина.
Вступивши на магістратуру до Львова, пара вже офіційно стала працювати у Франківському драмтеатрі. А потім Марині запропонували роботу у театрі ляльок, і вона деякий час працювала на два театри одночасно. А потім так склались обставини, що вона повністю перейшла до театру ляльок і вже майже п’ять років є його акторкою.
«Для мене дотепер працювати з ляльками – це велика складність. Я навчалась на актрису театру, я навчалась бути в центрі уваги, контролювати себе, свої руки, ноги, тіло. А тут все треба передати через ляльку. Перед тим, як з ними працювати, потрібно знайомитись, як працює рука, долоня, чи працює голова вправо-вліво. Для того, щоб потім розуміти, чи можемо ми оцінки, враження, емоції передати лялькою. Я досі себе переборюю, що мушу передавати все через ляльку. Все-таки в душі я драматична актриса», – розповідає Марина.
Олег теж тяжіє до жанру драми, хоча не цурається й комедії.
«У мене є, наприклад, вистава “Сватання на Гончарівці”. Ми з Олексієм Гнатковським працювали, він її режисер. Була така робота в тандемі. Багато жартів придумував я, а щось Влад Демидюк. Ми разом у цій виставі мали бути на одній ролі, а потім Олексій вирішив, що ми разом будемо грати весь час, удвох. А так комедія, трагедія. Немає улюбленого жанру. Я просто за живий театр», – зазначає актор.
Для Марини особливою виставою є проєкт «Шосте чуття» Катерини Лук’яненко. Спочатку Марина грала там роль Хмаринки, а після того, як актори, які грали Соловейків, пішли захищати Україну у лавах Збройних сил, вона стала одним з Соловейків.
«Ця вистава з самого початку була особливим мистецтвом у моєму житті. І зараз ця історія перекликається з життям ще дужче. Тому що Соловейко не може знайти свою домівку, і це перекликається з нашим сьогоденням в Україні. І торкає прямо до кінчиків пальців», – каже Марина.
Ми 9 років разом і маємо ще про що поговорити…
Один для одного Олег і Марина усі роки залишаються першими порадниками і критиками. А ще – намагаються не пропускати прем’єри один одного.
«Спочатку всі говорять привітання, обговорення і все-все таке. І коли все це проходить – можна говорити все по правді. Ми перші критики один в одного. Ми не загортаємо в папірчики, навіть якщо щось не так. Тобто у нас немає такої засліпленої любові: ти найкращий, я найкраща. Ми намагаємося тверезо і чесно проговорити, якщо були якісь нюанси. Навіть сперечаємось», – розповідає Марина.
За словами Олега, уникати серйозних сварок дозволяє легкий характер і «забудькуватість» на образи. А ще він щиро тішиться, що завжди знаходяться теми для спільних розмов.
«Ми вчора сиділи ввечері на кухні, хотіли подивитись серіал. І почали говорити і проговорили десь години три. Про театр, про ролі, про все-все-все. І ми реально зрозуміли, що три години розмовляли. І слава Богу, що ми дев’ять років разом, і маємо ще про що поговорити», – каже Олег.
Зараз потрапляти на прем’єри один одного стало важче, адже 9 місяців тому у сім’ї Панасів народилась донечка – Федора.
Ми зараз багато часу приділяємо роботі…
З народженням доньки молоді батьки знайшли беззаперечний плюс у роботі в різних театрах – неспівпадіння графіків роботи. Поки один зайнятий у виставі, на репетиції чи на гастролях, інший – міняє підгузки і розважає маленьку Федору.
Також обидва викладають акторську майстерність студентам. Олег – у рідному Інституті мистецтв, а Марина – у коледжі при Університеті Короля Данила.
«Я стараюся поєднувати і театр, і студентів, і догляд за дитиною. Поки що це успішно, слава Богу», – усміхається Марина.
За словами Олега, робота займає велику частину часу, оскільки актор має постійно розвиватись. Так їх вчили в інституті, так продовжують наставляти і в театрі. Звісно, з появою доньки, часу для цього стало менше.
«Елементарно читати стало менше часу. А потрібно читати постійно. Актор повинен бути начитаний. Я й так багато часу проводжу в театрі, і якщо ще вдома розроблятиму якісь навички для роботи, то я взагалі не буду проводити час ні з Мариною, ні з малою», – бідкається Олег, але на його обличчі сяє усмішка.
«Тому зараз такий момент, що ми жертвуємо заради Федори чимось іншим», – підсумовує молодий тато, тримаючи на руках, власне, причину «робочих жертв».
Ми купаємось у своїй професії…
На питання, чи хочуть вони, щоб донька пішла у акторську професію, Олег швидко відповідає «ні». Але одразу роз’яснює, що вибір залишиться за нею, він не буде ані спонукати її до якихось кроків, ані заперечувати її вибір.
«Коли він каже, що, він проти, я задаю питання: ти любиш свою професію? Він її любить. Ми купаємося у цій професії. І якщо у дитини з’явиться любов, неважливо, чи це буде юрист, чи стоматолог, чи це буде актор, якщо в неї з’явиться бажання професії, в якій вона буде купатися, то ми будемо тільки підтримувати», – пояснює Марина.
За словами Олега, вони з дружиною дотримуються принципу: якщо навчишся заробляти тим, що любиш, то ніколи не доведеться працювати. Цьому навчають і своїх студентів.
«У мене зараз цей принцип працює. Я йду не на роботу, а на репетицію. У мене навіть у голові немає установки, що це робота», – каже він.
І в той же час подружжя визнає, що професія актора дуже вимоглива. І кожен, хто хоче бути справді хорошим у цій професії, має їй віддаватись повністю.
Читати також: Акторам Франківського драмтеатру присвоїли почесні звання України
Підписуйтесь на нас в Google новинах, щоб не пропустити головне.
Головне фото – з архіву Марини і Олега Панасів.
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87
