“Книга як попередження “Не лізь — уб’є!”: у Франківську презентували “#Моя УПА”

Юлія Равлюк

2 роки ago

23 листопада в підземному переході “Ваґабундо” відбулась презентація книги Любові Загоровської “#Моя УПА”.

Авторка зібрала в ній 39 історій, записаних безпосередньо зі слів учасників визвольного руху: повстанців, медсестер, зв’язкових. Робота над книгою почалась п’ять років тому й, за словами пані Любові, випадково. Знайомі журналісти попросили її записати розповідь вояка УПА Мирослава Симчича про бій під Космачем, проте розмова переросла в спогади з усього його життя. Авторка опублікувала історію пана Мирослава на своїй фейсбук-сторінці. Після цього з нею почали поступово зв’язуватися інші знайомі й пропонувати героїв для наступних інтерв’ю зі словами “Він/вона був в УПА, це ж твоя тема!” “Я поїхала так другий раз, третій, четвертий… І так 39 разів“, — каже пані Любов.

Вступ книги називається “Спогади переможців”. Більшості героїв уже нема в живих, адже на момент запису розмов майже всім було вже за 90-95 років.

Модератор розмови Володимир В’ятрович додав, що Івано-Франківськ — місто, без якого ця праця б не вийшла. Проте тут про УПА знають багато, в той час як велика частина України чула про повстанців лише те, що нав’язувала радянська пропаганда. Знаковим є також вихід книги у 80-ту річницю створення УПА.

“Ця книжка — як попередження на електростовпах, “Не лізь — уб’є!” Про те, що не можна ось так лізти до України”, — зазначив історик.

Особливо пані Любов захопила історія Катрусі — медсестри, яка таємно лікувала поранених вояків у селі між Івано-Франківською й Львівською областями. Вона два роки спала в одязі й взутті, щоб вночі не витрачати час на збори й за потреби негайно бігти надавати допомогу. Коли ж авторка запитала в неї, що вона робила після того, як бойові дії перенеслись на іншу територію, пані Катерина відповіла: “Я знову пішла в школу, в десятий клас“. Все життя медсестру цікавило, чи вдалося їй врятувати одного тяжкопораненого повстанця. Вояк зустрів її на одному зі з’їздів на честь УПА через багато років.

Величезний обсяг аудіоматеріалу Любов Загоровська розшифровувала під час першого локдауну. На цю роботу в неї пішов рік. Її, розповідає, не так цікавив сам історичний фактаж, як те, що відчували люди, про що думали, що їх боліло й чого боялись. Зокрема вразило те, наскільки світлими залишились ці люди після всього пережитого.