Як виглядало село Микуличин у давнину: добірка ретро-фотографій

Село Микуличин розташоване  у долині річки Прут, воно вабило не лише мальовничою природою, а й гірськими вершинами, на які сходили любителі активного туризму. Перші згадки у пресі про Микуличин датуються 1858 роком коли його відвідав мандрівник Романовський на шляху з Космача до Микуличина через гори й описав свої пригоди у газеті. Як виглядало село Микуличин колись дивіться у нашій добірці ретро-фото.

Повідомляє Інформатор 

До кінця 19 століття Микуличин жив сонно і спокійно: була школа з одним учителем, була фабрика скла й тартак із десятком робітників, кілька церков. Село з присілками тягнулося на добрих 20 кілометрів і про туризм знало мало.

Коли через село проклали залізницю, до Микуличина влітку почали приїжджати туристи. Гуцули їх називали “жентичниками” – через те, що вони любили пити жентицю (сироватку з овечого молока). Якщо раніше селяни жили з продажу худоби, молокопродуктів та деревини, то тепер вони могли легше заробляти гроші.

Для прибулих із пласких регіонів гори тут були вже екзотичними та високими. 800 метрів над рівнем моря – це не 460 метрів десь у Делятині. До метрополій звідси далі, до неба – ближче. Ділянки землі в селі здорожчали.

Так потрохи у селі почали з’являтися не лише ґражди, але й санаторії на кілька поверхів та вілли. Окрасою був Будинок здоров’я львівських друкарів.

Популяризувати відпочинок у Микуличині почав учитель львівської Академічної гімназії Ярослав Витошинський. Починаючи від 1887 року він майже щороку мандрував вершинами навколо села, підіймався на Говерлу, а ще привозив туди своїх учнів.

Курортний сезон у Микуличині тривав майже весь рік: від травня до жовтня був літній сезон, від грудня до березня – зимовий. Одні відпочивальники їхали туди за гуцульською екзотикою та чистим повітрям, інші – кататися на лижах. Відпочинок там був досить доступним, курорт полюбили студенти.

На той час до Микуличина легко було дістатися, адже у центрі села знаходилася залізнична станція. Так потяг мав дві зупинки у Микуличині, у присілках Ділок і Підліснів біля урочища Женець, відомого своїм водоспадом.

У середині 1930-х в Микуличині з’явилося вісім пансіонатів на 74 номери. Ще сто своїх садиб гуцули пристосували для прийому туристів. Найзаможніші гості за 55-60 злотих на місяць винаймали модні вілли.

Село Микуличин славилося і своїм рекреаційним потенціалом. 1879 року в Микуличині відкрили перший на Гуцульщині ресторан. На межі століть там було вже шість ресторанів і кілька їдалень. Гостей обслуговували кельнери у білих піджаках. Після вечері можна було потанцювати: дансинґи працювали півночі.

Лікарі рекомендували відпочивати у Микуличині людям із нервовими хворобами, ожирінням, артритом, астмою, неврозами, анемією, діабетом. Корисними вважали місцевий мед та сироватку з овечого молока. У санаторіях надавали всі найсучасніші на той час медичні послуги: кварц, дарсонваль, електроінгаляція тощо.

На початку 20 ст. “Народна гостинниця” у Львові винайняла у Тадея Галайчука будинок і перетворила його на готель із рестораном. Для комфорту відпочивальників також функціонували бібліотека і пивний бар. Щоб урізноманітнити дозвілля гостей, адміністрація “Народної гостинниці” влаштовувала концерти, літературні вечори й бали, у яких брали участь імениті гості.

Наприклад, Філарет Колесса під пас відпочинку в Микуличині влітку 1902 року на такому концерті навіть диригував чоловічим хором.

У парку літніми вечорами грала гуцульська капела. Тричі на тиждень крутили кіно, часто гастролював цирк. Культурні події відбувалися у залі “Просвіти”. Там також виступав український театр Панаса Карабіневича, приїжджали аматорські театри “Просвіт” сусідніх сіл. За гроші від таких вистав закуповували нові книжки для сільських бібліотек.

Гуляти у долині річки можна було впорядкованими доріжками на 18 км. Як активний відпочинок пропонували походи у Ґорґани, на Хом’як, Явірник і Говерлу, подорожі лісовою вузькоколійкою у долині Прутця Чемегівського. Маршрути були промарковані вказівниками, однак можна було взяти провідників-гуцулів. Взимку біля сільської школи працював лижний трамплін.

За звітами туристичних товариств, Микуличин щоліта відвідувало щонайменше 3 тисячі туристів. Їх розважали народні строї гуцулів, традиції та вірування.

Ще влітку 1939 року санаторії та ресторації Микуличина традиційно працювали. Однак через село пройшов фронт, багато пансіонатів та вілл знищено.

“Дивом вцілів пам’ятник королеві Ядвізі, опікунці студентів, який стояв на подвір’ї санаторію львівських академічних шкіл. Наприкінці війни статую взялися розстрілювати червоноармійці. Сільська вчителька Анна Мотрук переконала їх, що це скульптура грецької богині кохання Афродіти. Польська королева до нашого часу проводжає автівки на шосе Івано-Франківськ – Рахів”, – пише “Локальна історія”.

Кожне місто, село Прикарпаття має власну унікальну історію, яка варта уваги. До нашого часу збережено значну кількість ретро світлин практичного кожного міста Івано-Франківської області, Микуличин не виняток.

Щоб детально розповісти історію села Микуличин напевно потрібна окрема стаття, але так чи інакше нам є чим пишатися, адже архітектурна спадщина Прикарпаття надзвичайно багата та відома у світі.

На головному фото — загальний вид Микуличина в 1930-ті роки. 

До теми: Татарів у давнину| добірка ретро-фото із селища поміж гір

Христина П’ятнюк 

Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.

Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com

Телефонуйте за номером 096 989 60 87