Трагедія Голокосту в Станиславові: як знищували єврейську громаду під час нацистської окупації

Голокост був однією з найбільших катастроф у світовій історії. В радянській історичній науці тема знищення українських євреїв замовчувалася або лише частково розглядалася як знищення радянських громадян на окупованій території. До неї почали повертатися в роки горбачовської «перебудови». Мало хто знає, але на території Станиславова в 1941-1943 рр. знищено, за різними підрахунками, до 100 тис. євреїв.

Повідомляє Інформатор покликаючись на книгу “Станиславів: віднайдені історії”, авторів Петра Гаврилишина та Романа Чорненького

Євреї перебували в Станиславові від самого дня його заснування у 1662 р. Потоцькі свідомо їх тут селили, адже їхній торгівельний хист та вправність ремісників сприяли зростанню багатства міста. Євреям надали ряд привілеїв: право на будівництво приміщень, довільний заробіток, зокрема заняття торгівлею, внутрішню автономію тощо. Єврейська громада постійно зростала.

Напередодні Другої світової війни, у 1939 р., чисельність єврейської громади становила 26500 осіб. На жаль, більшість із них не вижили у горнилі війни.

Існують різні дані щодо жертв Голокосту на українській землі, фахівці говорять про не менше 1 мільйона загиблих українських євреїв у 1941-1944 рр. Існує думка, що в Галичині на час завершення окупації залишилося близько 2% довоєнних євреїв.

Офіційно 1 серпня 1945 р. галицькі області потрапили під владу нацистів, ввійшовши у дистрикт Галичина (з центром у Львові), що належав до Генерал-губернаторства (адміністративний центр у Кракові). Через стрімкий німецько-угорський наступ на початку війни більшість євреїв Станіслава не встигли евакуюватися.

На початку липня місто було окуповане угорськими військами (Угорщина була союзницею Німеччини у Другій світовій війні), а тому наприкінці липня до нашого міста депортували близько тисячі євреїв з Угорщини, є версія, що вони були переважно із Закарпаття, яке у 1939 р. приєднали до складу Угорщини.

У Станиславові більшість євреїв, що тут проживали чи були сюди зігнані, розстріляли на місці, а не відправляли в концентраційні табори. Імовірно, причиною такої винятковості є Ганс Крюґер, який прославився своєю жорстокістю у винищенні євреїв та інших жителів міста.

Після війни він опинився у Західній Німеччині, де видавав себе за антифашиста. При його спробі поступити на державну службу виникли підозри у його причетності до злочинів в роки війни. В 1965 р. його офіційно звинуватили у злочинах, вчинених на окупованих територіях.

У 1967 р. відбувся суд, де Крюґер визнав, що керував гестапо у Станиславові (воно знаходилося у приміщенні колишнього окружного суду на вул. Білінського, тепер вул. Сахарова), та не визнавав особистої участі і відповідальності, надіючись на загибель усіх свідків. Але на засідання суду несподівано завітала польська графиня Лянцокоронська, якій вдалося вижити. Це зруйнувало увесь захист, і Крюгера засудили на довічне ув’язнення та звільнили аж у 1986 р.

У Станиславові було два єврейських цвинтарі. Перший, на «окопиську»,  найдавніший у місті єврейський цвинтар біля Тисменицької дороги. Він проіснував майже три століття, будучи закритим у 1957 р. та зруйнованим на початку 1960-х рр. На його місці збудували перший у місті широкоформатний кінотеатр «Космос» і житлові будинки. Новий єврейський цвинтар створили у 1926 р., на якому власне і знищувалися євреї Станиславова.

У запропонованих гестапо межах майбутнього гетто не могла розміститися наявна на той момент кількість євреїв – 27 500 осіб.  Це стало нібито однією з причин потреби скоротити їх кількість. 12 жовтня 1941 р., в день єврейського нового року Гошанна Раба, відбувся наймасовіший їх розстріл. Тоді на єврейському цвинтарі розстріляли, за різними джерелами, від 6 до 12 тис. осіб.

Залишився щоденник одного із членів юденрату, інженера-будівельника Юліуша Фоєрмана, який був очевидцем подій і чудом тоді вижив:

“Втратив я тоді дев’ять осіб – найближчих родичів (батька, сестру з чоловіком і двома дітьми, братову з 18-літньою донькою). Ми сиділи на землі, без руху, скам’янілі і нечулі. На нас падав мокрий сніг. Я дивився на те, що навколо діялося. Кілька разів я мусив усією силою волі усвідомити собі, що це реальність, а не якийсь поганий привид. Адже кидали до могили вагітних жінок, матерів з дітьми на руках і стріляли по них безперервно… Рятуватися серед тих людей спробував лише один. По дорозі до могили він утік у поле і, незважаючи на переслідування (а вже були сутінки), втік. Ті, хто стріляв, змінювалися, пригощаючись у вільний час бутербродами. Близько шостої години страту припинили і дозволили тим, хто вцілів, повернутися додому. Я ледве зумів піднятися із землі. За той день я став дідом. Маючи 51 рік, я відчув, що став дідом. До тієї пори я міг працювати так, як двадцятилітній. Не мав я до того жодної сивої волосини, а в той день мої скроні побіліли…”.

Євреям, які вижили, дозволили з 13 жовтня до середини грудня 1941 р. заселяти звільнене арійцями під гетто житло. 20 грудня 1941 р. оголосили про створення гетто – єврейського кварталу, відмежованого від решти міста.

Одна з найбільших екзекуцій була відплатою за те, що один з євреїв побив українського поліцая і вилив йому в лице мідний купорос. Як помсту 24 серпня 1942 р. було розстріляно та спалено близько 1200 євреїв. Двадцять членів єврейської служби порядку повісили на ліхтарях уздовж вулиці Бельведерської (по двоє на одному).

Їхні трупи не дозволяли знімати три дні. Усіх членів юденрату із їхніми сім’ями також розстріляли. Як зазначає дослідниця Л. Соловка, «остання масова акція в гетто відбулася на площі Вандлера 12 вересня 1942 р., під час якої замучили близько 2 тисяч осіб і вивезли приблизно 5 тисяч у Белжець».

23 лютого 1943 р. офіційно ліквідували гетто в Станиславові, поліція розстріляла усіх службовців єврейської поліції, колишніх членів юденрату  та його останніх жителів. Тоді Станіслав проголосили юденфрай – по місту висіли оголошення, що «Станіслав очищений від євреїв».

Активне просування радянських військ на захід змусило есесівців гарячково ліквідовувати останні гетто, замітаючи сліди вчинених злочинів.  Від січня 1944 р. до кінця березня 1944 р. на цвинтарі, спеціально обгородженому триметровим парканом, працювала привезена бригада в’язнів із Янівського концтабору. Щоб прикрити докази злочинів, а також у пошуках золота, трупи розстріляних викопували з ям, спалюючи у спеціально привезених для цього печах, попіл просіювали в потічку, що і досі є поряд із цвинтарем.

Головне фото взято з інтернет-видання “Радіо Свобода”.

Читати також: “Радянська влада знищила їх більше, ніж нацисти”: історія єврейських кладовищ на Прикарпатті

Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.

Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com

Телефонуйте за номером 096 989 60 87