Галина Баранкевич — акторка Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужена артистка України та викладачка фахового коледжу УКД.
В інтерв’ю для Інформатора Івано-Франківськ вона розповіла про те, рівновагу між емоційним виснаженням і творчим насиченням, про місію перед власною країною та цінність того, що залишиться після нас у пам’яті майбутніх поколінь.
Що у вашій професії є легшим, а що — навпаки, складнішим?
У моїй професії усе дуже складно. Це не є легко, але найприємніше — бути перед глядачем на сцені, коли він тебе чує й слухає, аплодує, плаче або сміється.
Сцена — абсолютно моя територія. Не знаю, чи вдома я настільки ж господиня, наскільки на сцені. Це моє покликання, але насправді це дуже важка професія.
Ми й абітурієнтів перепитуємо, чи вони упевнені, що готові стати на цей шлях. Я дуже рада, що студенти у молодому віці мають змогу спробувати, чи це їм підходить. Кожен із них має бути готовим жертвувати. Нашій професії треба бути вірним, вона не терпить зрадників.
Поділіться своїм досвідом першої вистави. Яких помилок припустилися ви?
Це було двадцять років тому — мій перший професійний досвід, кастинг на роль Марусі Чурай. На той момент я морально почувалася недобре, навалилося усе й одразу. Я не знала навіть як правильно стати під світло, бо це приходить з досвідом.
Я навіть без розігріву сіла на шпагат і на тиждень буквально випала з усіх сфер діяльності. Зараз я б, звісно, попросила кілька хвилин на розминку. Проте я впевнена: не помиляється тільки той, хто нічого не робить. А якщо хочеш, щоб про тебе ніколи не говорили — сиди вдома і вари борщі.
До речі, борщ я готувати люблю і вареники я ліплю із задоволенням. Для мене кулінарія — це можливість переключитися з емоційної діяльності.
Сцена вас більше насичує емоційно чи все-таки виснажує?
У нас нестабільний графік. Якщо виходити на сцену двічі на день, то виснажує. Якщо в інших чітко окреслено, коли працюєш, а коли відпочиваєш, то актори не знають. Мій вихідний у понеділок забитий парами в коледжі. Цей графік неправильний — у ньому легко вигоріти. Але значно більше мене до вигорання веде, коли я взагалі не працюю.
Що для вас, як для людини мистецтва в Україні, означає бути українкою?
Як маму, брата й сестру, вибрати країну неможливо. Так, можна переїхати, але чомусь ти народився саме тут, на цій землі. Є якась твоя місія перед країною. Я дуже люблю за щось відповідати, але є процеси, на які ти вплинути не можеш. Є речі, через які я серджуся, але намагаюся абстрагуватися від цього у творчості. Я розумію, що моя праця корисна для країни.
Окрім емоцій глядача, ми виховуємо молоде покоління та формуємо їхню свідомість. Це стосується не лише коледжу, а й гуртка дитячої театральної майстерності, де навчаються діти від 6 до 16 років. Вони не просто виходять і слова на сцені розказують.
Зокрема, ми ставимо виставу «Таборові діти» — історію про операцію «Захід» за однойменною книгою Любові Загоровської. Серед учасників є ВПО, які раніше про це навіть не чули. Їм розповідали про бандерівців, і, чесно кажучи, я теж цього не вивчала у школі. Те, що студенти про це дізналися, я вже вважаю заслугою перед моєю країною.
Для мене дуже важливо, що залишиться після мене. Я завжди думаю, що це буде: кафедра акторської майстерності такою, як вона є нині, і праця, яку пам’ятають діти.
Підписуйтесь на нас в Google новинах, щоб не пропустити головне.
Спілкувалися: Софія Гаргат та Софія Облещук
Фото: Ніколіна Гаврилів та Анастасія Грамажора
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87
