Галина Баранкевич — акторка Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, заслужена артистка України та викладачка фахового коледжу УКД.
В інтерв’ю для Інформатора Івано-Франківськ вона розповіла про те, рівновагу між емоційним виснаженням і творчим насиченням, про місію перед власною країною та цінність того, що залишиться після нас у пам’яті майбутніх поколінь.
Що у вашій професії є легшим, а що — навпаки, складнішим?
У моїй професії усе дуже складно. Це не є легко, але найприємніше — бути перед глядачем на сцені, коли він тебе чує й слухає, аплодує, плаче або сміється.
Сцена — абсолютно моя територія. Не знаю, чи вдома я настільки ж господиня, наскільки на сцені. Це моє покликання, але насправді це дуже важка професія.
Ми й абітурієнтів перепитуємо, чи вони упевнені, що готові стати на цей шлях. Я дуже рада, що студенти у молодому віці мають змогу спробувати, чи це їм підходить. Кожен із них має бути готовим жертвувати. Нашій професії треба бути вірним, вона не терпить зрадників.

Акторка Івано-Франківського драмтеатру Галина Баранкевич
Поділіться своїм досвідом першої вистави. Яких помилок припустилися ви?
Це було двадцять років тому — мій перший професійний досвід, кастинг на роль Марусі Чурай. На той момент я морально почувалася недобре, навалилося усе й одразу. Я не знала навіть як правильно стати під світло, бо це приходить з досвідом.
Я навіть без розігріву сіла на шпагат і на тиждень буквально випала з усіх сфер діяльності. Зараз я б, звісно, попросила кілька хвилин на розминку. Проте я впевнена: не помиляється тільки той, хто нічого не робить. А якщо хочеш, щоб про тебе ніколи не говорили — сиди вдома і вари борщі.
До речі, борщ я готувати люблю і вареники я ліплю із задоволенням. Для мене кулінарія — це можливість переключитися з емоційної діяльності.
Сцена вас більше насичує емоційно чи все-таки виснажує?
У нас нестабільний графік. Якщо виходити на сцену двічі на день, то виснажує. Якщо в інших чітко окреслено, коли працюєш, а коли відпочиваєш, то актори не знають. Мій вихідний у понеділок забитий парами в коледжі. Цей графік неправильний — у ньому легко вигоріти. Але значно більше мене до вигорання веде, коли я взагалі не працюю.

Акторка Івано-Франківського драмтеатру Галина Баранкевич
Що для вас, як для людини мистецтва в Україні, означає бути українкою?
Як маму, брата й сестру, вибрати країну неможливо. Так, можна переїхати, але чомусь ти народився саме тут, на цій землі. Є якась твоя місія перед країною. Я дуже люблю за щось відповідати, але є процеси, на які ти вплинути не можеш. Є речі, через які я серджуся, але намагаюся абстрагуватися від цього у творчості. Я розумію, що моя праця корисна для країни.
Окрім емоцій глядача, ми виховуємо молоде покоління та формуємо їхню свідомість. Це стосується не лише коледжу, а й гуртка дитячої театральної майстерності, де навчаються діти від 6 до 16 років. Вони не просто виходять і слова на сцені розказують.
Зокрема, ми ставимо виставу «Таборові діти» — історію про операцію «Захід» за однойменною книгою Любові Загоровської. Серед учасників є ВПО, які раніше про це навіть не чули. Їм розповідали про бандерівців, і, чесно кажучи, я теж цього не вивчала у школі. Те, що студенти про це дізналися, я вже вважаю заслугою перед моєю країною.
Для мене дуже важливо, що залишиться після мене. Я завжди думаю, що це буде: кафедра акторської майстерності такою, як вона є нині, і праця, яку пам’ятають діти.
Підписуйтесь на нас в Google новинах, щоб не пропустити головне.
Спілкувалися: Софія Гаргат та Софія Облещук
Фото: Ніколіна Гаврилів та Анастасія Грамажора
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87