Інформатор Івано-Франківськ

ЖИТТЯ

Привіт, Лука: історія франківської музикантки, що тікаючи від війни, народила третє дитя за кордоном

Війна – це перевірка на міцність. Війна – каталізатор, що виявляє міць жінок, котрим довелося тікати з дітьми невідь-куди. Малечу – на плечі, а страх – за пазуху. Розповідаємо про Варвару Литовчук, що відпустила чоловіка до війська і народила своє третє дитя за кордоном. 

Варвара – мила та відважна віолончелістка з Івано-Франківська. ЇЇ чоловік, Богдан, гітарист та вокаліст. А разом вони – гурт “Сова”, що завше тішив містян живою українською музикою. Війна тимчасово розділила чарівну, віднедавна, багатодітну пару. Відправивши вагітну дружину з малечею за кордон, музикант залишився боронити Україну.

Як велося хоробрій Варварі у Польщі – з перших вуст у світлому та обнадійливому матеріалі Інформатора.

“Ранок 24 лютого починався звично. Прокинулися діти, зібралися в школу. Я приготувала чай і відчинила вікно, а там – дим. Зайшла в шкільні чати, надійшли вказівки не відпускати дітей на уроки. Звідти я й дізналася, що почалася війна. Горів франківський аеропорт.

Поснідавши, з цією шокуючою звісткою на думці, прийшли гуляти на озеро. Людей з дітьми немає. Моторошне затишшя. Тоді я сказала: “Нам треба їхати, нині їхати”. Я на 39 тижні вагітності з двома дітьми. Потрібно добратися й не народити в полі.

Я попросила батьків, аби відвезли нас. Тато поспіхом почав шукати паспорт. У нього стара машина, він ніколи не бував за межами України.

Ми їхали лісами, об’їздами, бездоріжжями. Скорочували, де це можливо, моніторили, де менші черги. Прохали, аби пропустили без черги. Мої попередні дітки народилися якраз-таки на 39 тижні. Чоловік проводжав нас до кордону. Моторошно:  вночі стоїмо перед останнім пропускним, затиснені між іншими машинами, і чуємо команду вимкнути фари, мовляв, щось летить. Усі вичікують у темряві. Тільки б не перейми, – думаю.

Кордон. До останнього хапалася за надію, що чоловік поїде зі мною. Бо має на це право, бо скоро стане багатодітним татом. Але…безпека дітей – на першому місці. Я – мама, і цим усе сказано. Відпускаючи, зі спокійним серцем даю своєму чоловіку стати на захист України.

Ми доїхали до Варшави, оскільки маємо тут дрібку знайомих. Завдяки ним і волонтерам нас знайшла польська сім’я. Чудова сім’я. Це неймовірно, коли тебе впускають у свій простір добрі й зовсім незнайомі люди. Вони прийняли нас зі всією щедрістю й відкритістю. Це безцінно. Ми дуже вдячні. Хоча й комок у горлі не дає висловити усієї вдячності. По правді, цей ком зачастив. А ще – сльози. Бо проходжу цей шлях одна, всупереч усім колишнім планам. Фонова невизначеність й тривога зі мною повсякчас. Чоловік  захищає нас там, а я проходжу цей шлях тут. Сама. Це справді складно.

Ми почали шукали пологові будинки й зупинилися на ЦІМ.

Коли вночі почалися перейми, сім’я доставила мене до шпиталю. Поки я народжувала, вони стежили за моїми дітками. Умови шпиталю не до порівняння з українськими, на жаль. Тут було комфортно, злагоджено, культурно. Професійно й безкоштовно. Виписка – без зайвого пафосу, шоколадок і тому подібного. Пологи були довгими, утім, всі здорові й щасливі. У мене народився син. Я планувала назвати його Лукою, а чоловік – Грицем. Однак, зваживши на те, що я проживала цей досвід самотужки, чоловік сказав: “Давай, Лука”.

 

ОТЖЕ, ПРИВІТ, ЛУКА. ПРИВІТ МОЯ НАЙСЕРЙОЗНІША Й НАЙДОРОСЛІША ВЕСНА. Я МАЮ СУПЕРСИЛУ, АДЖЕ ЖІНКИ – ТАКІ. Я ХОЧУ ПЕРЕЖИТИ ЦЮ РОЗЛУКУ. МЕНІ БРАКУЄ ОБІЙМІВ І ЗАПАХУ ВОЛІ. Я ВІРЮ В ТЕ, ЩО ВСІ МИ СКОРО ЗУСТРІНЕМОСЯ. Я ВІРЮ В УКРАЇНУ.”

 

 

Ніка Кричовська

Нагору