Під низькою дерев’яною шафою в ряд розставлено дванадцять пар капців. У великій кімнаті греко-католицького монастиря Святого Йосифа в Івано-Франківську кількість подушок говорить про те, що кілька ліжок спільні.
Про неймовірну подорож Олени та Валерія з Харкова розповідає Інформатор, посилаючись на Івано-Франківську архієпархію УГКЦ.
Особливу родину Олени Шелупет та її чоловіка Валерія з одинадцятьма усиновленими дітьми в Івано-Франківську зустріли разом із багатьма іншими переселенцями. Їм від 6 до 17 років, четверо з них — інваліди.
“Ми тричі намагалися виїхати з Харкова, але спочатку не вдалося через безперервні бомбардування”, — розповідає Олена з усмішкою, яка майже відразу змінюється розчуленням, її обличчя та очі червоніють. – “У перші моменти атак ми не розуміли, що відбувається. Ми дивилися, не розуміючи, чому тремтять двері та вікна, чому вибухи та пожежа. Ми думали про пожежу, і нам здалося, що хтось хоче вибити двері”.
Вони з чоловіком не могли повірити, що в Харкові їх справді здивувала війна. Це вони вже бачили у 2014 році у Слов’янську, рідному місті на Донбасі.
“Ми провели багато часу в притулку. Нашим основним заняттям там було — не показати дітям переляк, щоб вони теж не були налякані”, — зізнається він. – “Ми швидко адаптуємось до умов, в яких змушені жити, але для маленьких це не так, для них це складно. Здавалося, ми чуємо звуки вибухів, що доносилися з усіх боків. Кожен шелест був кайфом”.
Панічні атаки через кожний літак, що пролітає, у кожній сирені, що спрацювала.
У однієї з дівчат від стресу піднялася температура. “Оскільки наша сім’я така велика, ми завжди зберігаємо великі запаси їжі в коморі. Тож ми подали руку старшим сусідам, готуючи для них”.
З 2006 року, року першого усиновлення, за підтримки української держави через дім Олени та Валерія пройшла двадцять одна дитина, десятеро з яких нині повнолітні. Двоє зараз входять до складу Збройних сил Київської області.
Коли 24 лютого почалася нова хвиля війни, Валерій потрапив у лікарню з проблемами з серцем.
“Він припинив лікування і повернувся до нас. До цього дня у нас були діти в першому класі, інші готувалися до випускного, а Христина, старша, мріяла стати стилістом. Ми взяли її вчитися ремеслу у швачки. За один день життя кожного змінилося”.
Під час евакуації, організованої групою волонтерів, до колони приєдналися ще чотирнадцять дітей. “Отже, з нами було двадцять п’ять неповнолітніх. На бігу я так злякався, що втратив чутливість у руках. Коли ми дійшли до Дніпра, український військовий сказав нам, що ми в безпеці. Ми почали плакати”.
Тоді родину Олени зустріла греко-католицька церква Івано-Франківська.
“Наразі ми прийняли 150 осіб, у тому числі багатодітні сім’ї та групу солдатських дружин”, — пояснює отець Іван біля входу до монастиря. “Є ті, хто з нами вже місяць, і ті, хто продовжує свою подорож через кілька ночей”.
Скоординований та ефективний прийом переселенців зі Сходу в цьому місті відбувся спільними зусиллями місцевої влади, церковних структур та великої кількості активних громадян.
Міська влада облаштувала громадські місця на тисячі ліжок, університетські гуртожитки, дитсадки та двадцять дев’ять шкіл із сорока двох існуючих у місті. Через кілька днів після зустрічі в монастирі зв’язалися з Оленою. Сім’я дісталася центру Чернівців, майже на кордоні з Румунією.
“Ми продовжуємо рухатися, від Дніпра, до Івано-Франківська, аж сюди. Ми йдемо і йдемо, рухаємося, не знаємо куди. Але ми просто хотіли б повернутися додому. Ми просто хотіли б, як і всі, щоб повернувся мир”.
