Сьогодні, 20 лютого, в Україні уже вдев’яте відзначають День пам’яті Героїв Небесної Сотні. Дев’ять років тому, під час Революції гідності, 18-20 лютого стали найкривавішими днями в протистоянні українського народу проти влади. За ці місяці під час сутичок із силовиками загинула сотня людей, серед яких і наші краяни.
Інформатор Коломия хоче згадати усіх Героїв та віддати їм шану, щоб прикарпатці ніколи не забували тих сучасників, хто першими поліг за нашу Україну.
З Івано-Франківщини першим відлетів у небесний стрій уродженець Великої Кам’янки, Коломийського району Богдан Михайлович Калиняк. До подій 2014 року чоловік працював слюсарем-ремонтником на Коломийському заводі сільськогосподарського машинобудування, їздив на заробітки до Польщі, згодом відкрив магазин із продажу та ремонту побутової техніки.
Із початком протестів у листопаді 2013 року Богдан Калиняк став учасником акцій у Коломиї, а у грудні виїхав до Києва. У столиці отаборився на Майдані у наметі земляків, долучився до 14-ї сотні Самооборони Майдану “Вільні люди”. Розповідав рідним, що почувався там наче в рідному місті. Разом із родиною допомагав протестувальникам харчами, підвозив дрова.
Після святкування Різдва вдома Богдан Калиняк повернувся до Києва. За свідченнями побратимів, чоловік спав дуже мало. Допомагав пораненим, пильнував за чистотою в наметі.
“Якщо не відстоїмо цього разу, то, мабуть, уже ніколи”, – часто повторював Богдан.
Після ухвалення “диктаторських законів” 16 січня 2014 року Богдан Калиняк брав участь у сутичках зі спецпризначенцями на вулиці Михайла Грушевського.
19 січня силовики, порушивши міжнародні норми, почали використовувати водомети за мінусовоїтемператури. Богдан Калиняк двічі потрапляв під крижаний струмінь. Був виснажений, захворів, але до останнього не хотів іти з Майдану та звертатися до лікарів. Адже на той час майданівців уже не раз викрадали з лікарень тітушки й міліція. Однак 26 січня побратими наполягли, і чоловік таки повернувся додому – у важкому стані, з підозрою на двобічне запалення легень. Рідні доправили його до лікарні. Не доживши добу до свого п’ятдесят третього дня народження, Богдан помер 28 січня в Івано-Франківській обласній лікарні о 01:30.
Богданові Калиняку було 52 роки. По смерті він отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) й медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015, посмертно).
Ігор Михайлович Ткачук народився в одному з районів росії, проте коли йому виповнилося п’ять років, родина переїхала в Україну та оселилася у селі Фатовець Коломийського району.
До протестів у Києві Ігор приєднався у січні 2014 року. 8 лютого він повернувся до родини, щоб відсвяткувати першу річницю народження свого молодшого сина. Матері про поїздку не розповідав, щоб не засмучувати, а дружині та дітям казав, що прагне змін і тому має бути на Майдані.
18 лютого Ігор Ткачук був вдома із рідними, коли побачив, як у середмісті Києва гинуть його побратими. Він почав знов збиратися до столиці. На прохання дружини залишитися, відповів, що не може, бо дав обітницю боронити Майдан і навіть підписав її.
Марія Ткачук донині зберігає датовану 29 січня 2014 року “Обітницю”, на якій є підпис її чоловіка, а також сотника 14-ї сотні.
Вранці 19 лютого Ігор вирушив з Коломиї до Києва разом із другом Юрієм Гошовським. І вже вдень зателефонував дружині зі столичного Майдану, повідомивши, що з ним все гаразд. Востаннє вони спілкувалися вранці 20 лютого.
“Ігор сказав, що він чергував вночі і тепер йде відпочивати. А вже невдовзі у складі групи протестувальників він просувався вгору по вул. Інститутській слідом за силовиками, які близько 09:00 почали відступати з Майдану Незалежності. Протестувальники сподівалися взяти під контроль 8-му (“снігову”) барикаду напроти верхнього вестибюлю станції метро “Хрещатик”, аби завадити обстрілам території Майдану”, – розповідає дружина.
Саме неподалік від барикади, на так званому “п’ятачку смерті”, 20 лютого о 09:49 в Ігоря влучила куля. Наскрізне поранення голови виявилося смертельним. Майданівця не врятувала навіть металева каска, яку напередодні роздобув для нього Юрій Гошовський. Загиблого побратими перенесли до готелю “Україна”.
Ігорю Ткачуку було 38 років. Чоловік отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно та медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015 посмертно).
До слова, по смерті Ігоря Ткачука його односельці своїми силами збудували для сім’ї Героя двоповерховий будинок.
18 лютого 2014 року на Майдані загинув Сергій Васильович Дідич. Чоловік родом з села Стрільче, що на Городенківщині.
Маючи досвід організації громадських акцій, після побиття “Беркутом” 30 листопада 2013 року активістів на столичному майдані Незалежності Сергій Дідич створив страйковий комітет Городенківського району. 7 грудня разом із дружиною він приїхав до Києва й залишився тут. 9 грудня він обороняв барикаду на Лютеранській, а в ніч на 11 грудня – Майдан.
Сергія Дідича було обрано сотником Івано-Франківської сотні Самооборони від ВО “Свобода”, разом із побратимами він мешкав у “Жовтневому палаці” або, як його називали майданівці, палаці свободи. Як керівник сотні налагоджував побут своїх підопічних. Відповідав за порядок на другому поверсі “Жовтневого палацу”, водночас координував роботу прибулих з усього західного регіону, ставши координатором групи “Захід”. Майже щодня сотня виконувала певні завдання: брала участь у пікетах, блокуваннях, інших протестних акціях.
За спогадами дружини Сергія Галини, яка постійно була поруч із чоловіком, вони лише двічі приїздили додому – на католицьке та православне Різдво. Усією родиною святкували на Майдані Новий рік і взяли участь у марші на честь Степана Бандери 1 січня 2014 року.
18 лютого 2014 року під час “мирного наступу”», коли тисячі протестувальників вирушили до українського парламенту з вимогою ухвалити зміни до Конституції, які обмежили б повноваження президента, Сергій разом зі своєю сотнею також брав участь у ході. Її учасники сподівалися, що акція матиме мирний характер, однак влада віддала наказ на чергове застосування сили. Тітушки та загони спецпризначення почали атакувати мітингарів. Після 14-ї години Сергій Дідич дав наказ відходити, сам ішов останнім. У Кріпосному провулку його схопили та побили беркутівці, а коли останні вели його проїжджою частиною, раптом з’явилася вантажівка ГАЗ-3309, яка рухалася з великою швидкістю. За кермом був інший майданівець Леонід Бібик, який намагався вирватися з оточення. Побачивши автівку, силовики розбіглися в різні боки, а Сергій не встиг відбігти й на розі Кріпосного провулку та вулиці Михайла Грушевського потрапив просто під колеса автомобіля. Одержані травми виявилися смертельними.
Відео трагічної загибелі сотника Івано-Франківської сотні наведено у фільмі Анастасії Станко та Ангеліни Карякіної з циклу “Слідами революції: амністія”.
Сергієві Дідичу було 44 роки. Його іменем названі вулиці, відкрито меморіальну дошку та кімнату пам’яті у рідному ліцеї.
“Зараз або ніколи. Всі на Грушевського, на смерть”, – саме такі останні слова написав Роман Гурик на свої сторінці у соцмережі.
Роман Ігорович Гурик родом з Івано-Франківська. 20 лютого на інституцькій він загинув.
У грудні 2013 року після побиття учасників Євромайдану у Києві вночі 30 листопада Роман разом із друзями приїхав до столиці. Потім, пвернувшись до Івано-Франківська, закликав студентів університету виходити на франківський Майдан, сам був там по кілька діб поспіль, а згодом написав заяву: “Прошу дозволити мені не відвідувати заняття… у зв’язку з необхідністю поїхати на Майдан”.
15 грудня Роман приїхав до Києва разом із батьком, щоб узяти участь у черговому недільному вічі. Однак на мітинг вони не потрапили, а завітали до друзів родини. Саме того дня Роман сказав, що має зробити щось велике у своєму житті – написати книжку філософсько-психологічного змісту, яка змінила б свідомість людей.
У січні 2014 року Роман знов приїхав на столичний Майдан, але невдовзі захворів і мусив через те повернутися додому. Окрім того, мав здати сесію в університеті.
Востаннє він вирушив до Києва 15 лютого зі своїм хрещеним. 19 лютого о 18:00 батьки розмовляли ізсином по телефону. На прохання матері не йти на передову він сказав, що перебуває у безпечному місці та довбе плитку неподалік від сцени. Уже згодом рідні дізналися, що Роман був постійно на передовій.
Одна з волонтерок, Олександра Рязанцева, сказала його батькам:
“Якби не ваш малий, то в Небесній Сотні було б на двох людей більше”.
Намагаючись допомогти майданівцю, який випадково облився сумішшю з “коктейлю Молотова”, Рязанцева загорілася сама, тоді Роман загасив вогонь на ній та на хлопці, якого вона рятувала.
Зранку 20 лютого разом з іншими протестувальниками, які відтісняли бійців загонів спецпризначення вгору Інститутською, Роман опинився на “п’ятачку смерті” неподалік від верхнього виходу зі станції метро “Хрещатик”. О 09:56, рятуючи пораненого побратима, хлопець, захищений лише саморобним щитом, отримав смертельне поранення у голову. Він іще встиг назвати своє ім’я, а лікар, яка супроводжувала його у машині “швидкої”, згадувала, як він стискав її руку. Пораненого відвезли до лікарні, але врятувати йому життя не вдалося: о 12:15 серце Романа зупинилося.
Романові Гурику було 19 років.
Михайло Йосипович Костишин народився в селі Нижній Струтинь Рожнятівського району. У ніч проти 26 лютого він помер.
Після силового розгону протестувальників на майдані Незалежності вночі 30 листопада 2013 року Михайло приїхав до столиці. Долучився до однієї із сотень Самооборони Майдану. Разом із побратимами брав участь у мітингах, стояв у пікетах, чергував на барикадах. Під час січневих подій на вулиці Михайла Грушевського був у центрі протистояння, згодом приїхав додому. 27 січня рідні Михайла дізналися, що чоловіка доправили до львівської лікарні в тяжкому стані.
Причиною погіршення здоров’я могли стати отруєння та травми, отримані під час сутичок на Грушевського. Майже місяць лікарі боролися за життя майданівця, проте врятувати його не вдалося.
Ігор Федорович Дмитрів народився в місті Калуш. 20 лютого близько 17-ї години надійшла офіційна інформація з Київської міської клінічної лікарні № 17 про те, що Ігор помер.
У січні 2014 року Ігор Дмитрів уперше приїхав на київський Майдан. Долучився до активістів 3-ї сотні Самооборони. Був охоронцем наметового містечка та, за словами брата, брав участь в акціях Автомайдану.
Удруге разом із земляками та своїм товаришем Володимиром Шульганом Ігор повернувся до Києва в лютому. Він виїхав із побратимами з Івано-Франківська 18 лютого, а 19 лютого вже був на Майдані. Увесь час стояв на передовій. Зранку 20 лютого спілкувався з братом, якому повідомив, що разом із побратимами йде у наступ.
Близько 9:20, коли силовики відійшли до так званої снігової барикади поруч із верхнім виходом зі станції метро “Хрещатик” на Інститутській, Ігор Дмитрів разом із Володимиром Шульганом та іншими протестувальниками піднімався вгору Інститутською. Невдовзі друзі опинилися в різних місцях: Володимир – біля “Жовтневого палацу”, а Ігор разом із чотирма іншими протестувальниками піднявся непарним боком Інститутської в напрямку до виходу зі станції метро “Хрещатик”.
Зберігся відеоматеріал, на якому зафіксовано останні хвилини життя Ігоря Дмитріва. Із засобів захисту на ньому були металева військова каска, будівельні окуляри, алюмінієва пластина, яка прикривала бік, та невеличкий протиударний алюмінієвий щит. Однак алюміній не захистив від куль: о 09:21 Ігор Дмитрів отримав чотири вогнепальні поранення. За кілька хвилин до нього підбіг інший майданівець – Андрій Дигдалович, який покликав на допомогу побратимів, але в цю мить його самого було смертельно поранено. Кілька протестувальників, прикриваючись щитами, відтягли Ігоря від небезпечного місця вниз по Інститутській та донесли до будівлі КМДА. Але поранення були несумісними з життям: кулі пошкодили легені, нирку та аорту. 20 лютого близько 17-ї години надійшла офіційна інформація з Київської міської клінічної лікарні № 17 про те, що Ігор помер.
Ігореві Дмитріву було 30 років. Посмертно чоловікові присвоїли звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно) та медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015 посмертно).
Василь Олександрович Шеремет народився в селищі міського типу Ланчин Надвірнянського району. Він завжди казав:
“Тільки Україною ми живемо”. Так вийшло, що за неї він і помер”.
Василь Шеремет долучився до протестувальників у Києві у грудні 2013 року. На Майдані він провів майже три місяці поспіль. 18 лютого 2014 року брав участь у “мирному наступі” до Верховної Ради України, учасники якого вимагали від парламентарів ухвалити законопроєкт про повернення до Конституції 2004 року. Того дня Василь отримав тяжкі травми та потрапив під водомет на вулиці Інститутській під час сутичок із беркутівцями. Чоловіка доправили лікарні, але 4 березня від отриманих травм він помер.
Сестра Василя Галина розповідала:
“За все своє життя Василь натерпівся різних бід, але він ніколи не скаржився… Я не була здивована, коли дізналася, що Василь, попри свій вік, поїхав на Майдан”.
Василь отримав звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 листопада 2014, посмертно) та медаль «За жертовність і любов до України» (УПЦ КП, червень 2015 посмертно).
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
