Вишиванки, бартки й край цивілізації: що не так із Галичиною в українських комедіях

Нова українська комедія “Встигнути до 30” вийшла наприкінці жовтня й встигла викликати не лише обурення глядачів, а й мера Коломиї. Причина – стереотипне зображення однієї з героїнь, коломиянки Люби. Відповідь телеканалу “ТЕТ” звелася до тез про травмоване суспільство й “це ж просто комедія”.

Де межа між жартом і шкідливим стереотипом і що ж не так із репрезентацією жителів заходу України в попкультурі, розповідає Інформатор.

Спершу кілька слів про героїню: за сюжетом вона приїжджає до Києва з Коломиї на кастинг кулінарного шоу. Мотивація Люби – заробити гроші для відновлення батькового кафе. За законом жанру, все, що могло піти не так, пішло не так і вона зустрічається в барі з двома іншими головними героїнями.

Проте “не так” усе йде не тільки в Люби, а й у творців серіалу. Перше, що можна помітити – дві персонажки родом із Києва говорять літературною українською мовою, в той час як Любу сценаристи нагородили навколоприкарпатською манерою вимови й зовсім не прикарпатським суржиком.

Крім цього екранна коломиянка не знає, що таке негроні, далі за сюжетом сприймає закладки з наркотиками за скарби й розповідає про це поліцейському, реагує на слово “пеніс” так, наче б їй було дев’ять, а не двадцять дев’ять. І, звісно ж, ледь не через сцену носить вишиванку.

Стереотипізація людей із Коломиї/заходу України? Канал “ТЕТ” щиро переконаний, що аж ніяк: “У соцмережах розпочалася гіперболізація контексту, начебто Коломию назвали “глухим селом”, а головну героїню Любу — зробили “рагулинею” та “неймовірно дурненькою”. Це абсолютно не відповідає дійсності, адже, по-перше, про Коломию, умови життя в місті, традиції чи щось інше — в серіалі не йдеться, а персонаж Люби, який є вигаданим, — це жодним чином не збірний образ коломиян. По-друге, якщо переглянути серіал повністю, стає очевидним, що героїня проходить шлях трансформації та завдяки друзям та оточенню стає кращою версією себе. Ні автори серіалу, ні телеканал чи творча команда не мали на меті образити будь-кого, використовуючи звичайні та зрозумілі для всього світу сценарні прийоми”.

Гаразд, ми пам’ятаємо, що це комедія й тут допускається певна комічна гіперболізація тих чи інших рис. Зрештою, дві інші героїні також діють у межах типового паттерну “відповідальної і нудної” й “безвідповідальної і розкутої” дівчини. Це такий собі усталений ситком-стереотип, де персонажі в цілому обмежуються кількома характеристиками, які змінюються чи лишаються протягом сюжетної арки. Проблема образу Люби в тому, що поруч у серіалі нам не показують жодної іншої героїні з Коломиї чи іншого західноукраїнського міста, яка би врівноважила стереотип. Без такого чи іншого врівноваження для глядача, який не надто знайомий із локальними контекстами, умовна Люба буде узагальненим образом жительки Коломиї – як мінімум тому, що походження героїні згадується не один раз і досить конкретизоване.

“Якщо переглянути серіал повністю, стає очевидним, що героїня проходить шлях трансформації та завдяки друзям та оточенню стає кращою версією себе“, – це дуже добре, десь так і працює сюжетна арка, адже персонаж має змінюватися протягом екранного часу. Проте знову ж, серед друзів та оточення Люби нема буквально нікого, хто був би її земляком/землячкою й допоміг би їй трансформуватися. Виходить, творці серіалу не мислять стереотипом, але показують, що тільки друзі й оточення зі столиці може допомогти людині із міста на заході України? Та й загалом, схоже, не дуже розрізняють стереотип про село, який побутує в масовій культурі з часів радянщини, й факт того, що Коломия, між іншим, є містом.

Телеканал “ТЕТ” вже не раз абсолютно карикатурно зображає захід України. Так, у 2015 році на екрани вийшов серіал “Останній москаль”. Він наче б то висміював росіянина з українським корінням, який геть не знає, як поводитися в Карпатах, але насправді все вийшло навпаки. Так, сценаристи зобразили гуцулів, які цілодобово носять вишиванки (а що, тут очевидно не існує іншого одягу), розмахують бартками й літрами п’ють горілку. Найосвіченішою людиною села виявляється шкільна вчителька (яка, між іншим, єдина розмовляла з героєм російською).

“Останній москаль” стереотипізував гуцулів цілих два сезони, але цього було мало. В 2019 році творці випускають продовження – ситком “Великі Вуйки”, де “глядачі переживуть із жителями села Великі Вуйки небувалу пригоду — поїздку до столиці України”. Значна частина так званого сюжету ґрунтується на тому, що герої-гуцули не знають, що таке унітаз, і взагалі наче потрапили до сучасного Києва не з Карпат, а з позаминулого століття. Тут, як і у випадку Люби, немає жодного персонажа, який би мав те саме походження, що й комічні герої, але був би іншим – освіченим і тверезим, наприклад.

“Встигнути до 30”, на жаль, є продовженням не надто хорошої тенденції в українській масовій комедії. Для творців цього жанру західні області досі уявляються як щось середнє між селом ХІХ століття й суцільною стереотипною полониною, проте у випадку цього серіалу ми маємо чудовий прецедент – обурення на рівні офіційного представника громади, міського голови. Й, що не менш тішить, обурення глядача, якому набридли дискримінаційні жарти, досі прийняті за норму серед режисерів таких ситкомів, але вже не робочі для авдиторії.

Юлія Равлюк

Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.

Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com

Телефонуйте за номером 096 989 60 87