Сьогодні – Друга річниця повномасштабного вторгнення. В цей день українці згадують своє перше “24 лютого”, адже після нього життя мільйонів людей змінилось назавжди. Журналістам та журналісткам Інформатору теж є що розповісти. Можливо, ви розпізнаєте тут і свою історію.
“СПРАВА В ТОМУ, ЩО У МЕНЕ НЕМАЄ ДОМУ” – РЕАЛЬНІСТЬ ГОЛОВНОЇ РЕДАКТОРКИ ДАРІЇ НАГОРНОЇ (далі пряма мова):
Я родом з Луганщини, там мій рідний дім, там мої близькі. Але так цікаво сталось в моєму житті, що мій дім і в Івано-Франківську, і рідні мої теж тут є. Ось така цікава ситуація. Мене часто питають, чи це так з 2014 року. Ні, ще набагато раніше я переїхала на Прикарпаття. Але в 14-ому я вперше зрозуміла що це, коли в тебе забирають твою малу батьківщину. Моє рідне місто було в окупації тоді, на щастя, всього тиждень. Але постійні обстріли, звуки “виходів” та “прильотів”, сліди від гусениць на дорогах, перестрілки і постійне відчуття напруження через наступи росіян – це все супроводжувало життя там.
І ось все повторилось знову у 2022 році. Мене повномасштабне вторгнення застало в Івано-Франківську, але моя сім’я на Луганщині і моя мама з чоловіком в Харкові опинилися в самому пеклі.
Харків страждав від постійних прильотів, наїздів російських ДРГ та згодом – бомбардувань авіабомбами. Близько 10 днів моя мама з чоловіком не наважувались евакуюватися, вони жили в підвалі будинку, виходячи на поверхню на декілька годин в день. Сумарно. Не встигали випити чаю, коли свист ракет починав лунати зовсім близько. А ще там погано ловив зв’язок тоді.
Я не спала ні ночами, ні днями. Пам’ятаю, як сиділа над телефоном і чекала цієї позначки “прочитано”, а її не було. Деколи годинами. Потім таке полегшення – прочитала. Друкує. І тільки тоді я розуміла, що ледь дихала увесь цей час. Тепер можна було піти подрімати під вічно увімкненний телевізор. Я забороняла його вимикати. Здавалось, що тільки так я контролюю хоч щось.
Зараз з моїми рідними все гаразд, а ось рідне місто та дім – там тепер окупанти. Вони забрали моє дитинство, вони забрали мій степовий, прожарений сонцем, край, який я так люблю. І до якого я ще повернусь, вірю в це.
ЖУРНАЛІСТКА ТА АВТОРКА ОПИТУВАНЬ ХРИСТЯ П’ЯТНЮК ПРО СВОЮ ВІДВАЖНУ РОДИНУ (далі пряма мова):
Для мене і моєї сім’ї 24 лютого розпочалося з невідомості та страху, однак це був тільки початок. Докорінно наше життя змінилося тоді, коли моя 20-річна двоюрідна сестра добровільно стала на захист Батьківщини. Це було 26 лютого 2022 року. Вона була найпершою з присілку, де я мешкаю, хто став на захист рідної землі.
А згодом, 1 березня 2022 року, мій рідний брат був призваний на службу. Перший час вони разом служили у місцевих ТРО, там склали присягу на вірність українському народу.
Однак жахіття та недоспані ночі все таки спіткали нас, коли їх відправили на східну частину України.
Перший страшний дзвінок.
Це було десь кінець травня початок червня. Мій брат з сестрою перебували на прифронтовій території і вже трохи звикли.
5 година ранку перед боєм дзвонить сестра. “В нас все добре, ми тримаємося, стоїмо. Є вже перші герої” – додає захисниця. Далі “бах бабах” і дзвінок раптово обривається. Три дні не було зв’язку. Три дні плачу, страху і невідомості. Напевно, це переживала кожна українська родина.
На щастя, на четвертий день після невідомості вона подзвонила до своєї мами з невідомого номера і сказала:
“Мамо я жива. У нас все добре. Ми вибралися. Ми захистили наші позиції, але втратили кількох побратимів”, – зі сльозами на очах сказала захисниця.
До ТЦК моя сестра йшла з думкою про те що хоче бути військовим медиком, бо за освітою лікарка-ветеринар. Як вона мені сказала, що не боїться крові, і взагалі нічого не боїться.
Коли всі її питали, чому вона пішла на війну, то дівчина казала, що відчуває, що мусить робить щось важливе.
Через брак навиків у медичній справі її перекинули на кухню, де майже рік вона готувала для наших захисників.
Потім її призначили військовим водієм, підвозила побратимам все необхідне. Зараз час від часу виходить на позиції. Скоро буде мати ішну посаду.
З братом все добре. Він також захищає Батьківщину, щоправда на трохи безпечнішому напрямку, ніж сестра.
Якби там не було важко, я та моя родина в безпеці, адже нас захищають “незламні” люди.
Сестра Христі, обличчя приховане заради безпеки військовослужбовиці
ЖУРНАЛІСТ ТА РОЗСЛІДУВАЧ АРТЕМ БАРАБАШ ПРО ПЕРШІ ДНІ ПОВНОМАСШТАБНОЇ ВІЙНИ ЗА ДЕКІЛЬКА ДЕСЯТ КІЛОМЕТРІВ ВІД ВОРОГА (далі пряма мова):
Хочеться почати з 23 лютого. Ранок, редакційне завдання і дорога на Суми.
В той день про вторгнення говорили дуже багато, навіть вуличні собаки, піджавши хвости, готувалися до неминучого. Пам’ятаю, як сьогодні, мене відмовляли від поїздки на Суми, але я впевнено сказав, що завтра робота вже буде неактуальна. 23 лютого в Сумах було, на диво, тихо, але гіркота передчуття війни відчувалась в повітрі.
З Сум я виїхав після 17:00, наздогнавши колону військових, які вже все розуміли та знали, я теж зрозумів масштаб. 24 лютого я прокинувся від вибухів в Конотопі, за декілька кілометрів росіяни обстріляли недіючу злітну смугу.
Зваживши все, я одразу вирушив на АЗС, де черги вже були по декілька кілометрів. Все ж вдалося заправитись та після цього я забрав дівчину, і ми вирушили на Чернігівщину, де і свідомо лишилися.
Починаючи з другої половини дня 24 лютого з Сумщини їхали сотні автомобілів: військові та цивільні.
Фото Артема Барабаша: знищена російська техніка
25 лютого населений пункт, де ми знаходилися, окупували, але ми не здалися і продовжили допомагати місцевим мешканцям, ЗСУ та ТРО.
НОВІ ЧОБОТИ, ТРИВОЖНА ВАЛІЗКА ТА ІНТУЇЦІЯ: СПОГАДИ ПРО ФРАНКІВСЬК 24 ЛЮТОГО ВІД ЖУРНАЛІСТКИ ТА НОВИНАРНИЦІ ЛІЛІЇ ОЛЕНЮК (далі пряма мова):
У переддень повномасштабної війни я почала планувати день, тобто писати, що потрібно зробити завтра і куди піти. У четвер я хотіла протестувати нові весняні черевики, куплені ввечері напередодні, себто, в останні зимові дні.
Довго думала, чи треба вони мені? Бо всі новин такі нестабільні, “нащо черевики, якщо буде війна”, – промайнула тривожна думка. А потім подумала, що це абсурд. Ну яка війна, коли світ зараз прогресивний. Цього не допустять, а потім роздуми перервала музика у навушниках.
Купити каву дорогою на роботу, зустрітись з подругою, піти на події – нічого незвичайного не планувала. Ще 23 я була на зустрічі з рятувальниками, які розказували що і навіщо має бути у тривожній валізці. Пройшло вже два роки, а я досі пам’ятаю той список, хоч мій тривожний портфель перескладався за цей час кілька разів. Далі був ранок. Я люблю спати до останнього з п’ятьма будильниками, але не того разу.
Кілька хвилин по 7 зателефонував друг, який живе у Польщі. Я ніяк не могла зрозуміти про що він говорить: “що у вас там твориться, кажуть по всіх новинах, що росія почала війну, і вже прилетіло по аеропортах, і в Франківську теж”. З мого вікна не було видно диму, не чути звуків вибуху, це все виглядало як найпаскудніший жарт, який тільки хтось міг придумати.
Але робота на новинному сайті взяла своє і я не пішла збирати речі, щоб скласти тривожну валізку, а відкрила ноутбук і хотіла написати про це на сайт. Бо ж як це? У місті вибухи, а новина про це неопублікована.
Той день був надто довгим. Зібрати необхідні речі, купити продукти, перестати плакати від нерозуміння. Далі була тривога щораз, коли пролітав літак, коли вмикалась сирена. Потім сидіння у ванній і монотонна перевірка новин у телеграм-каналах та на ресурсах, яким можна довіряти. Бачила на якомусь із сайтів, що “за день ми всі постаріли на роки”, може й так. Я не виїхала за кордон, лише за місто на перші вихідні, коли почалось повномасштабне вторгнення.
Потім багато дізналась про літаки, щоб розрізняти, які над нами літають: наші чи ворога. Дивилась відео про надання першої допомоги, складання аптечки і рецепт коктейлів Молотова. Моніторила збори на необхідні засоби, донати, фонди, волонтери, схема “де знайти укриття” була у швидкому доступі, як і адреси джерел, де набрати воду.
Ми не постаріли, а подорослішали. У Франківську було не так “гучно”, як у містах центру чи східної частини країни, але знайомства з людьми, яким вдалось вирватись з жахів окупації, вкотре показують як сильно треба забувати все російське – від мови і пісень, до родичів з російськими мізками. Про свої нові, довоєнні черевики, я згадала лише в середині березня. Може, думки перед їх покупкою були не параноєю, а інтуїцією.
Інформатор вдячний кожному і кожній за захист Батьківщини, вдячний за можливість жити.
Вічна пам’ять всім полеглим!
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87
