Бобик Іван Васильович — письменник та мешканець селища Богородчани. Людина, яка колись відкрила десятки нафтових родовищ, а тепер — десятки історій про війну. Вийшовши на пенсію, він почав писати, аби залишити своїм нащадкам щось більше, ніж просто спогади. Його книги — це щоденна хроніка війни, створена з надією, що колись у цих рядках майбутні покоління знайдуть правду.
Інформатор Івано-Франківськ поспілкувався з Бобиком Іваном Васильовичем.
Біографія
Іван Васильович народився у 1960 році в селі Глибівка, нині мешкає в Богородчанах, має двох дітей та двох онуків. За професією — геофізик. Написав близько 17 книг, з яких надруковано 5 — «ҐАЛЮКИ» (2020), ҐЯВОРА» (2021), ҐАЛЬОП» (2022), «ҐАЛАХА» (2023) та «ҐРАЖДА» (2024). Як зазначає сам письменник, шоста книга “ҐЕРДАН” на стадії завершення. Також автор пише у новому стилі, який ще не зареєстрований, — “Бованізм”, а його вірші називаються “Бовани” — короткі та влучні вислови.
Письменник Іван Бобик
Розкажіть, будь ласка, про себе, коли почали писати та скільки книг вже написали?
Вийшовши на пенсію, я почав писати. Перша книга з’явилася у 2020 році. Підштовхнуло мене до цього те, що життя, яке я прожив, було насичене й цікаве, а досвід — надзвичайно великий. Побачив багато, і щоб подати це у цифрах, скажу так: за життя я літав на 28 видах літаків і гелікоптерів, провів у повітрі трохи більше 100 днів, налітав понад мільйон кілометрів — тобто здійснив еквівалент у 25 обертів навколо Землі по екватору. Я є першовідкривачем 17 нафтових родовищ у Тимано-Печорській провінції. Відпрацював у важких регіонах — від Кольського півострова до Уралу і майже до Полюса.
Останні сім років працював в американській компанії «Schlumberger» — це сервісна нафтова компанія, яка проводила дослідження саме в тих районах, звідки сьогодні здійснюється агресія проти України.
Найбільшим надбанням у моєму житті є діти й онуки. Маю внучку і внука. І саме внук найбільше надихнув мене на творчість — без нього, думаю, цього всього б не було.
Про війну я почав писати 15 лютого 2022 року. Відтоді кожного дня без пропуску веду записи — у цифрах, фактах, припущеннях, здогадках, нотую інтерв’ю. Щодня фіксую те, що відбувається у світі, Богородчанах і навіть на моєму “німецькому майданчику” (ред. — так називають майданчик біля будинків, які звели німці), де я зараз живу.
Як ви прийшли до ідеї писати на воєнну тематику?
Коли я досліджував своє село, де пройшли всі війни, то зрозумів, що щось віднайти було величезною проблемою. Якби мій дідусь залишив бодай кілька записів про ту епоху — наприклад, про 1914 рік, коли були хорвати, про Першу світову війну: що він їв, що пив, що бачив, що думав, що відбувалося в селі, — я був би безмежно радий. Це був би найкращий спадок. І от така в мене думка, що хочеться залишити щось для онуків. Щоб вони знали, що їхній дідусь їв, пив, бачив і що тоді відбувалося.
Наприклад, якщо згадати перші дні повномасштабного вторгнення, то вже зараз важко знайти правдиві свідчення про те, що відбувалося у 2022 році. Все вже переінакшено так, як комусь вигідно. Навіть люди, які сьогодні вважаються героями, насправді тоді були за межами країни. Їхні імена згадуються, але фактично їх тут не було.
Що для вас особисто означає тема війни у творчості?
Не люблю підлості. А війна — це, як я кажу, брехлива і зрадлива скотина. Але водночас побутує думка: без боротьби немає життя. Тобто, якби не було війн, можливо, й саме життя виглядало б інакше. Це все дуже двозначне.
Часто спілкуюся з дітками — вони ставлять цікаві запитання. От, наприклад: “Корова пасе траву — це війна чи ні?“. І таке питання ставить тебе в глухий кут, змушує задуматися. Ось така ситуація.
Чи маєте особисті історії або зустрічі з військовими,
(можливо з Богородчанщини), які вплинули на ваші твори?
Так, у цих двох книгах (ред. — які були на столі) є десятки історій. Усе — виключно на фактах. Якщо людина не захотіла, щоб я згадував її ім’я, тоді або вигадав позивний, або змінив деталі. Але загалом — усе правдиво. Історії здебільшого про місцевих, про тих, кого я знаю особисто, військових, знайомих.
Всі історії базуються на фактах. Видумки немає. Єдине — можлива якась невелика художня обробка або певне згладжування емоційних моментів, щоб трохи пом’якшити окремі епізоди. Проте загалом усе — як було.
Кожен день були втрати ворога. Тут (ред. — у книзі) є щоденні втрати ворога: скільки, коли, де було — усе зафіксовано від початку повномасштабного вторгнення. Все йде послідовно, день за днем. Потім, для зручності письма, я склав окремі матеріали. Наприклад, навіть тактико-технічні характеристики (ТТХ) літаків, які нас бомблять. Повністю зроблений розбір і щодо літаків, і щодо ракет.
Я зібрав всю інформацію, щоб люди розуміли, про яку зброю йдеться. Тут немає виду зброї — від калібру 5.45 до найважчих систем, який би не був описаний. Це певна авторська робота, я її навіть назвав “Варіпедія” — від слів “війна” і “енциклопедія”. Тобто, власна енциклопедія війни.
Як Богородчанщина впливає на вашу творчість?
Село поруч, а це має значення, бо колись була мрія — потрапити до Богородчан. Богородчани тоді були “вище” (ред. — за статусом), ніж інші села. Якщо потрапляв у Богородчани — мав більше можливостей добратися до будь-якого міста. Зараз усе змінилося, але прив’язаність залишилася, рідні тут.
Коли ми переїжджали у 1995 році, після розпаду Союзу, була можливість поїхати й на Вінниччину, звідки моя дружина. Але ми вирішили повернутися сюди — додому. Тут народилися внуки. Тут ти знаєш усіх. Ідеш містом — і весь час вітаєшся. Колись, щоб дійти від німецького майданчика до центру, потрібно було три години — тільки через привітання. Зараз усе інакше, ідеш, а вулиці порожні, ні з ким привітатися.
Що ще сказати про Богородчани? Люди тут цікаві. Війна мені відкрила їх ще більше. Колись я дивився на деяких — і не сприймав їх серйозно. Йде хлопець — скромний, тихий, фізично слабкий, думаєш — ну, не герой. А як почалася війна — саме такі пішли на фронт першими. Я тоді перевернув у собі всі уявлення.
Коли хтось із них приходить, обіймає і каже: “Дід, я пішов на війну ще 27-го чи 26-го лютого” — у мене очі на лоба лізуть. Я не міг повірити. Я думав, що першими підуть крутелики, шибайголови, “качки”. А пішли найспокійніші й найскромніші хлопці. І це змінило мій погляд на людей назавжди.
Які теми чи проблеми війни вам здаються найменш висвітленими в українській літературі?
Відносини солдатів і командирів. Це не афішується, але видно по спілкуванню, дуже багато недолугих командирів на різних рівнях. Залишилася ще радянщина — ота “солдафонщина”. Є чимало прикладів — від молодших офіцерів до генералів.
Яку головну емоцію ви хочете залишити у читача після прочитання ваших книг?
Щоб людина для себе поставила знак питання, щоб вона захотіла продовжити роздуми. Адже що б ви не робили, ви не можете нікого переконати остаточно або змусити змінити думку.
Рано чи пізно кожен має прийти до власних висновків. Тому я раджу ці книги не читати відразу — краще через 20, 30 чи навіть 50 років. Тоді вони відкриються зовсім по-іншому.
Над чим працюєте зараз? Чи маєте на меті написати щось нове щодо сучасної російсько-української війни?
По життю в мене так заведено, якщо я взявся за справу і не виконав її з першого разу, то другого чи четвертого шансу уже не буде, буде тільки третій. І от я собі тішуся тим, що, сподіваюся, ця книга, яка називається “ҐЕРДАН” таки буде тим самим третім шансом, де війна все-таки завершиться. Ось так я себе налаштовую.
І за моїми розрахунками, якщо писати в такому ж форматі, як зараз, то книга може бути завершена десь до 20 листопада — 15 грудня. От тоді, в моїх уявленнях, і повинна завершитися війна. Отак я думаю про це.
Є дуже багато філософських думок. Вони є у мене в електронному вигляді. Не скажу, що вони вже повністю готові до друку, але фактично, якщо сісти й попрацювати по два-три тижні над кожною книгою, то можна готувати їх до видання. Проте поки що це не на часі.
Як ваша книга може вплинути на майбутні покоління, які читатимуть її через кілька десятиліть?
Вони не будуть читати мої книги. Бо, як я казав, є 10% людей, яким це буде цікаво, бо вони і так все знають, а для 90% — це буде нецікаво. Для мене це більше особисте задоволення, як затикання останнього відтинку життєвого шляху.
І ще це певна втеча від страху смерті. Коли пишеш, маєш хоч якусь мету. У мене, наприклад, все розписано до 2027 року включно, що і коли видати, що зробити. От щоб мати для чого жити далі.
Пропонуємо вам для прочитання декілька “бованів”:
ГЛИ(Е)БІВКА
Глеб чи Глиб – понині мучить,
Всі архіви про помилку учать.
И на Е якийсь маскаль зміняв,
От і Глибом Глеб відтоді став.
Ач тримаюсь свого до сих пір:
Глибочінь ота – від моря й гір.
Геосинкліналь сему причинна,
Підмур – підвалина глибинна!
Глиб навпіл Саджавка ділить!
З взгір’я Кливи витік дзюрить,
З нутра Карпат Ґорґан масиву;
Кусник з Маківцем у підживу.
Урочища: Кусник, Дебря і Хиб,
Рубань, Рисинське і Ярків згиб.
Горі й долів, а поміж середина,
А ще потоки, лаз, луги, низина.
Австріяки, німці і поляки били:
Глумились, гнобили, ганьбили.
Маскалі – знущались і вбивали,
І в’язнили – й до Сибіру гнали!
Церква, школа, клуб й сільрада.
Славнозвісна тисячна громада!
Пристойні: цвинтар і каплички,
Будинки, вулички й крамнички.
Село мене вродило тай навчило,
Підкувало місто Лева особливо.
САрмія й робота на краю землі.
Там побрався, нині знов в сідлі!
НЕДІЛЯ
В тижні сьома – для українця. Чисті віконця. Вареники, церква, свято, передих перед працею. Для маскаля – весь тиждень неділя. Але – без вареників, церкви і діла. Зазвичай – бруд, помиї, похмілля.
Прочитати книги Бобика Івана Васильовича можна в Івано-Франківській обласній бібліотеці, у Богородчанах в Публічній бібліотеці ім. М. Яцківа та в бібліотеці села Глибівка.
Іван Бобик
Марія Гарасим
Читайте також: “Люблю Франківськ, батьків та писати”: інтерв’ю у віршах з молодим поетом
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87
