Ольга Гнатюк вважає себе щасливою людиною, адже багато років займається улюбленою справою — ставить вистави в Івано-Франківському академічному обласному театрі ляльок імені Марійки Підгірянки, а іноді й сама грає в них.
Про свою творчість, улюблені вистави та майбутні плани Ольга Гнатюк розповіла Інформатору Івано-Франківськ.
Про початок творчого шляху в Івано-Франківському театрі ляльок
Мені пощастило потрапити сюди за розподілом після закінчення інституту у 2002 році, тепер це Харківський національний університет мистецтв імені Котляревського. Я цілеспрямовано йшла вчитися на актрису театру ляльок. Розподіл міг відправити мене до Одеси, Івано-Франківська або Чернівців, але оскільки я родом із Франківська, вибір логічно впав на місцевий театр. І ось у червні вже буде 24 роки, як я тут. За цей час були й злети, й падіння, але це нормально.
А оскільки я люблю розвиватися та дізнаватися щось нове, після п’яти років роботи акторкою я вирішила вступати на режисуру, також до Харкова, на заочне відділення. У мене були дуже хороші викладачі. Починала з Оксаною Дмітрієвою, режисеркою Харківського театру ляльок, дуже класною і талановитою. Закінчувала з Євгеном Юзефовичем Гімельфарбом, одним із головних режисерів того ж театру, який пізніше працював в Одесі. Його батько теж був драматургом і режисером — справжня творча династія.
Так я почала займатися режисурою. Мені подобається, коли є задум: працюєш з акторами, пояснюєш їм щось, а вони роблять більше, ніж ти собі уявляла. І від цього я отримую справжнє задоволення. У мене немає заздрості до тих, хто робить краще, інакше я б ніколи не пішла в режисуру.
Репетиція в Івано-Франківському театрі ляльок. Фото: архів Ольги Гнатюк
Як дорослому режисеру зберегти дитяче бачення світу?
Певно, в душі треба залишатися дитиною, хай там як. Я, наприклад, працюю з дітьми, вони такі безпосередні, і я надихаюся ними. Якщо не буде цієї безпосередності, для чого тоді все це? Коли ти по-дитячому дивишся на світ, навіть прості речі здаються чудом. Сніг падає в неділю, лапатий, і ти просто йдеш, а він падає на тебе. Ну як цьому не радіти? Треба радіти, бо ти не знаєш, що буде завтра.
Журналістка:Зважаючи на сьогоднішні реалії…
Абсолютно. Я була влітку у Харкові, там проходив перший “Kazkofest”. Я начитувала казки й проводила майстер-клас. Це дійсно незламне місто. Я йду — починається тривога, а там якийсь фонтанчик, діти граються. Я в шоці, але вони живуть, вони радіють. Тривога гуде, а люди гуляють і живуть, бо не знають, що буде завтра. І саме ця дитяча безпосередність, коли ти захоплюєшся кожен раз, як уперше, надихає мене.
Ми робимо більше дитячі вистави. І якщо я буду занадто дорослою, не зможу подивитися на все дитячими очима. Мені треба бачити світ так, як би його побачила дитина. Допомагає робота у дитячій театральній студії. Там є і діти, які ходять у садочок, і школярі. Коли я їх питаю, всі бачать по-різному. І саме з цього досвіду я розумію, як дитина сприйматиме те, що ми робимо.
Один із моїх викладачів, народний артист України Леонід Попов, завжди казав: коли ставите виставу, кожен буде бачити своє. І це добре.
Робота над постановкою. Фото: архів Ольги Гнатюк
Як змінилися погляди на театр з початком повномасштабного вторгнення?
Коли почалася повномасштабна війна, мені здалося, що зараз для дітей треба робити щось легке, можливо, так само і для дорослих. Їх не потрібно «грузити» війною, бо вони в ній живуть щодня.
Діти й так стали дорослими завчасно. Вони живуть у тривогах, особливо ті, хто з віддалених регіонів, під обстрілами. І якщо їм ще показувати сцени війни, я вважаю, що це неправильно.
Мені здається, навпаки, діти повинні ще побути в своєму безтурботному дитинстві. Вони мають розслабитися, посміятися і згадати, що таке дитинство.
Навіть під час Другої світової війни люди жили, одружувалися, народжували дітей. Якщо ми будемо постійно «грузитися», тоді не буде нічого. Я розумію, що повністю забути про те, що відбувається, неможливо, але все одно треба радіти життю, бо не знаєш, що буде завтра. Тому я для себе обираю щось легке і цікаве.
Чи є серед ваших вистав особливо улюблені?
Я їх усі люблю, у мене їх вже понад 10. Ось нещодавно ми грали «Віслючок і різдвяна зірочка». Вона про народження душі. Коли ми знаходимо своє призначення, ми знаходимо себе і ми знаходимо Бога.
«Різдвяна плутанина» мені цікава. Це був один з таких періодів… Я її зразу почала ставити після 40 днів, як мій тато помер. Тато для мене був, особистий Санта-Клаус, як я писала. І там теж про Санта-Клауса. І я, чесно, цю виставу присвятила своєму татові. Бо він би тішився, він би радів. І це для мене теж було дуже знаково.
Вистава “Різдвяна плутанина”. Фото: архів Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок
Ще одна вистава, яку ми поставили вже під час повномасштабного, у 2023 році – «Чарівну торбинку казок». Там три казки: «Курочка Ряба», «Колобок» і «Рукавичка». Я їх переписувала, переробляла. Досить цікавий був варіант. Там Лисиця заграбастала рукавицю. Але інші звірі гуртом її прогнали. Такі от паралелі із сьогоденням все одно є…
Художниця моя була за кордоном, ми списувались, зідзвонювались і так робили. І у травні ми ставимо цю виставу, а у тата мого інсульт. Я кажу: «Ти що, у мене прем’єра…». Ось так якось сімейні моменти переплітались…
По грузинській казці є вистава «Пригоди Баранця». Про маленького баранчика, в якого мама захворіла. І він пішов їй шукати сіль. Це казка про безмежну батьківську любов, яка йде від душі, безкорисна. У мене так зроблені навіть сцени, що на початку мама-вівця годує баранчика маленького. А в кінці, навпаки, він маму. І це такі оці інтимні сцени. Я завжди актрисам, які грають, кажу, тут має глядач заплакати. І так реально виходило.
А є вистава, яку я поставила, але не бачила. У театрі в Кропивницькому, це був 2012 рік, називається «Сонечко і сніговички». Там два Сніговички, які вирішили піти на зустріч Сонечку, бо вони почули, що звірятам без Сонечка жити неможливо. І кого вони зустрічали, вони так само віддавали свої речі. Білочці – шапочку, щоб у неї було гніздечко, зайчику – свої морквинки, ведмедю – шалик, бо ж Сонечка немає, тому холодно.
У кінці вони знаходять Сонечко, але ж ми всі розуміємо, що сонечко їх топить. І на місці цих сніговичків виростають проліски. Тобто це тема такої любові та самопожертви. Дуже актуальна сьогодні. Я цю виставу ставила у 2012 році, і її досі грають.
Вистава «Сонечко і сніговички». Фото: Instagram-сторінка Академічного обласного театру ляльок м. Кропивницький
За великим рахунком театр не може навчити. Театр може тільки показати, як може бути, а глядач для себе сам розуміє: ага, якщо я зроблю ось так, може бути отак. А якщо я зроблю ось так, то це буде по-іншому.
Творчі плани
Зараз я залучена у проєкті від міжнародної спілки лялькарів DocuPup (Documentary Puppetry). Це про документальний театр, створення байопіків про відомих українців. В Україні є театри, які таке вже робили, є відео вистав. Я їх дивилась, надихалась. І вирішила працювати над п’єсою про Марійку Підгірянку. Наш франківський театр носить її ім’я, тому я й запропонувала такий варіант. І хочу її зробити більше розрахованою на дітей, щоб їм було цікаво.
А коли я почала шукати інформацію про Марійку Підгірянку, в мене був шок, скільки про неї я не знала. А у неї досить цікава доля і цікаві факти життя. Я взагалі люблю досліджувати, люблю сама прописувати характеристики персонажів, щоб потім акторам пояснювати, а вони вже додають своє бачення.
До середини лютого текст п’єси має бути готовий. А випуск запланований до Дня лялькаря (21 березня – ред.).
Ще я зараз ввелась у свою виставу «Сніговичок і руденьке Кошеня». Чесно, я не люблю грати у власних постановках, але так склались обставини. Це для мене теж особлива історія, тому що вона моя перша вистава в театрі, як режисера. Це була моя дипломна робота за четвертий курс. Я її ставила на конкретних акторів, але за роки вже все змінилось. Зараз це вже шостий актор гратиме Кошеня. Уявляєте?
Ольга Гнатюк у роль Ворони у виставі “Сніговичок і руденьке Кошеня”
Мій викладач на питання «коли виставу потрібно списувати?» казав, що тоді, коли ти у ній вже не можеш нічого змінити. Але саме цю виставу я хочу лиши в тому первозданному вигляді. Вона наївна. Я зараз вже бачу недоробки, якісь моменти я б, може, по-іншому робила, але я хочу її лишити такою, тому що це перша режисерська робота.
Тут головна тема – про взаєморозуміння. Ми часто не чуємо один одного. Ми слухаємо, але не чуємо. Ми не завжди вміємо говорити один з одним. І від цього йдуть непорозуміння. Коли люди або неправильно зрозуміли, або неправильно почули, не перепиталися. І самі собі придумали, самі собі образилися. Воно сніжним комом іде, і потім ти нічого вже не зробиш.
Так і Котик зі Сніговичком не може порозумітись. Але у фіналі, попри все, він до нього повертається. Він повірив. І ось ця довіра є дуже важливою.
Вистава “Сніговичок і руденьке Кошеня”. Фото з архіву Івано-Франківського академічного обласного театру ляльок
Саме цю виставу – «Сніговичок і руденьке Кошеня» – Івано-Франківський театр ляльок покаже вже найближчими вихідними: 31 січня та 1 лютого о 12:00 та 14:00.
Читати також: У Франківському театрі ляльок створюють нестандартне маскування для захисників
Головне фото – з архіву Ольги Гнатюк.
Підписуйтесь на нас в Google новинах, щоб не пропустити головне.
Авторка: Анна Кузьменко
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
Телефонуйте за номером 096 989 60 87
