«Був момент, коли нам не могли передати воду й їжу»: історія бійця з Івано-Франківська

Спочатку чоловік навчався керувати бронетехнікою, але поки завершив навчання, стало зрозуміло: «броня» вже не працює на полі бою так, як раніше. Тому він потрапив до піхотного підрозділу 128 окремої важкої механізованої бригади «Дике Поле». Втім, побратими й досі жартома називають його танкістом.

Його перший бойовий вихід був у Плавнях, недалеко від Запоріжжя. Там він провів чотири місяці.

«У нас було завдання спостерігати, слухати, доповідати і не «світитися» перед ворогом. Це було не так складно, бо дронів тоді було значно менше», — каже він.

Коли його вивели в тил, відпочити не встиг, бо треба було замінити поранених у Приморському. Після кількох діб відпочинку він знову поїхав на позиції. Цей виїзд тривав уже дев’ять місяців.

«У нас був командний пункт, який забезпечував зв’язком усі навколишні позиції. Це був час, коли з Приморського ще евакуювали місцевих. Часто люди залишали прив’язаних тварин — ми їх відв’язували», — розповідає він.

З часом концентрація дронів у повітрі тільки зростала.

«Дрони літають, дрони мінують. Зазвичай — перехрестя, які важко оминути. Ми відстежували ці мінування і знищували міни. Але коли росіяни засівають усе «пелюстками» — це проблема: у листі їх майже неможливо побачити», — каже він.

Зрештою настав момент, коли бійці вже не могли виходити зі спостережного пункту — лише доповідали зсередини будівлі.

«Був момент, коли нам не могли передати воду й їжу. А у дворі був колодязь — метрів 20. Ми його бачили, але дістатися не могли: гул дронів не припинявся», — розповідає Андрій.

У цей час Андрій тримав зв’язок із родиною. Завдяки Starlink він міг говорити з ними щодня, але після обстрілу антена вийшла з ладу — і два тижні без зв’язку стали найважчими. Коли його відновили — це було велике полегшення.

Одним із найважчих моментів стала ротація — повернення. Усі переходи — бігом: у повітрі дрони, під ногами листя, під яким можуть бути «пелюстки». І нарешті — довгоочікуване повернення.