Ліцей імені Романа Шухевича, що на вулиці Шухевичів, 35, став волонтерським осередком у перші дні війни. Тут і плели сітки, й приймали переселенців, і збирали гуманітарну допомогу — допомагали різними способами.
Про те, як це було, Інформатор поспілкувався із заступницею директора Альмірою Дебрівською й педагогом-організатором Олександром Квасницею.
Зранку 24 лютого 2022 року до Олександра Квасниці зателефонував директор ліцею й сказав, що почалась війна. До закладу приїхала адміністрація, класним керівникам повідомили, що діти до школи не йдуть. Говорили також із батьками, які таки відправили дітей на уроки: “Війна-не війна, йди до школи“.
“Кожен робив свою роботу. В наступні дні ми зробилися таким стихійним прихистком. В перші дні відбувалося дуже багато речей нараз: ми і плели сітки, і готували їжу на кухні, потім почали приймати переселенців“, — пригадує він.
Вчителі долучались до волонтерства по різному — хтось записував дані переселенців, хтось чергував, хтось працював на кухні. Ліцей був таким собі перевалом: люди приїжджали, ночували й їхали далі, проте хтось залишався надовго.
Окрім допомоги в ліцеї Олександр Квасниця волонтерив на кордоні — це була польова кухня від Мальтійської служби допомоги, годували людей, які тікали від війни.
Чимало речей до ліцею приносили небайдужі люди — тканини на сітку, ковдри, чайники, продукти. Приміщення школи не було адаптоване під проживання людей: не працював харчоблок та й його потужностей не вистачало, не було душу й пральних машинок. Із цим активно допомагали батьки: прали постіль, збібрали гроші на бойлер, працювали як волонтери в самому ліцеї. Олександр додає, що кожен був на своєму місці — завдяки цьому робота була ефективною тоді, коли держава й місто ще не напрацювали конкретних механізмів дій.
Альміра Дебрівська ділиться тим, що перш за все шукали сітки — на початку зняли волейбольні сітки, щоби плести з них маскувальні. “Зранку під школою було вже 10-15 людей, вже чекали. За пів години приходило все більше. Коли ми почали плести сітки в 9 годині, відразу під’їхав капелан, показав, якого має бути розміру — таке враження, що всі тільки й чекали, щоб допомогти“.
До 12 години доплели першу велику сітку, а вже о другій годині її відправили на Київ. “Я забігаю так у спортзал, тримаю телефон на голосному зв’язку й він каже “Наша сітка вже в Києві”, ми кричимо “Ура!” і з новими силами ми того дня закінчили декілька сіток. Це був мурашник, були починаючи від малюсінької дитини й всі щось робили, ніхто не нив“, — пригадує вона.
Наступного дня плели вже в актовому залі, спортзалі, коридорах. Був момент, коли не вистачало ножиць — тоді саме вчасно прийшов стоматолог із коробкою нових медичних ножиць, які передали його колеги. Пенсіонери несли тканини, які зберігали вдома — для сіток, для пошиття одягу. Тканини, які не підходили для плетіння, давали на набивку для матраців. Волонтери працювали дотемна, але в приміщеннях була дивовижна тиша: люди говорили на півтонах, щоби не пропустити повітряну тривогу. “Хтось приніс дві таці з бутербродами, а всі так “Ну може комусь потрібніше, я поснідав”, хоча то було вже далеко за обід“, — Альміра розповідає, що все працювало як один механізм.
Про переселенців повідомили за дві години до їхнього приїзду, о сьомій ранку. Була потреба нагодувати людей, але тоді не працювала ні їдальня, ні крамниці. Альміра тоді вигулювала собаку й переказала цю потребу знайомим собачникам — продукти тоді знайшли вчасно. Для переселенців оперативно готували спортзал, батьки принесли рушники, засоби гігієни й буквально все, що могло знадобитись, будь-яке питання закривали, за словами заступниці директора, неймовірно швидко.
“У нас було 18 котів і 23 собаки. Якщо нам дозволяло приміщення, намагались дати притулок, щоби господарі жили з псом в одному класі. Шукали лотки для собак, їжу для собак… Особливо для котів. Кіт не піде в лоток, якщо він вже б/ушний“, — Альміра пригадує людей, які евакувалися разом зі своїми улюбленцями. Одну сім’ю з лабрадором вона зустріла у сквері — як виявилось, вони виїхали з Києва, але наткнулись на шахраїв, тож жити їм не було де. Сім’я жила в автомобілі й того ж дня переїхала в ліцей.
Пізніше переселенцям виділили інші навчальні заклади, які місто допомогло обладнати під проживання. В ліцеї імені Шухевича продовжували плести сітки, збирати гуманітарну допомогу до кінця літніх канікул. У вересні відновився навчальний процес. Сьогодні тут, зокрема, виготовляють окопні свічки для воїнів.
Читайте також: Редакція “Інформатора” в Івано-Франківську ділиться спогадами про минулорічне 24 лютого
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
