Сьогодні минає рівно рік з того дня, коли росія напала на територію України та розпочала повномасштабний наступ. За ці 365 днів багато чого змінилося в житті кожного українця, редакція “Інформатора” не виняток.
Пише Інформатор.
24 лютого 2022 року ми ще не знали одне одного та по-різному проживали минулорічні події. Познайомилися та почали писати для вас вже з березня, тоді й ділилися між собою історіями про початок повномасштабної війни дня кожного з нас. А сьогодні вирішили поділитися спогадами з вами, читачами Інформатора, та разом згадати той страшний для України день і початок нашої тривалої боротьби.
Софія Сіренко, головна редакторка
23 лютого був звичайним днем. Я мала писати наукове дослідження, але подумала, що працюватиму над ним завтра. День перед тим я зустрічалася з подругами, ми балакали про те, що буде далі. А 24-е виявилося зовсім не днем для досліджень. Звісно, були прогнози, що щось має бути. Однак масштабів ми не уявили. Тривожний рюкзак складався поспіхом. Він і зараз напів розібраний лежить у кімнаті.
24-го нас розбудив дзвінок від родини з повідомленням, що війна почалася. Ми захвилювалася і спросоння стала читати “Українську правду”. Таки так. Це було написано величезними літерами. Привіт, нова реальносте. 24 лютого пройшов у метушні. Щось купувалося в магазині, перевірялося сховище біля дому. І читалася стрічка новин, їй не було кінця…
Фото Софії 24 лютого
Юлія Равлюк, журналістка
24 лютого 2022 року я прокинулась близько восьмої ранку від сирен. У Франківську це була б четверта й прильоти в аеропорт, проте цього дня я була у Львові. Паніки, як не дивно, не було — лише розуміння, що це мало статися. Тривожно було за тиждень-два до вторгнення, пік цього відчуття — 22 лютого 2022 року. Тоді я написала в блог допис, який починався так: “давайте не говорити про політику” — фраза, яка дивовижним чином починає бесіди про політику”. Тоді дуже дратували люди, які, здавалось, обирали не бачити очевидного. Очевидного, яке вторглося в життя кожного й кожної 24 лютого 2022 року.
Повертаємось до цього ж дня. Подзвонила матері, запитала що і як у Франківську, вирішила повертатися. З транспортом було туманно, як і з водою й можливістю зняти готівку. Потім збори речей, одразу похідний рюкзак, який використовую замість валізи, без поділу на “тривожне” й “не тривожне”. Розмови з дівчатами з факультету. “На вулицю виходьте лише в разі критичної потреби”. “В мене критична потреба попити кави в центрі Львова”, думаю я, фарбуюсь блискітками і йду в центр Львова пити каву — там черг не було, на відміну від автоматів із водою, банкоматів і АТБ. 25 лютого — Франківськ, із 26 і на пів року — волонтерство, плетіння сіток і нескінченні пояснення, чому ж таки не можна вплітати в сітки синтетику.
Фото Юлі до і після 24 лютого
Артем Тригуб, журналіст
24 лютого я зустрів у кімнаті гуртожитку в Києві. Батьки мене просили їхати додому в Херсонську область, натомість я вирішив лишитися в Києві. Тоді мені здавалося, що ніякого вторгнення не буде, і це все ворог робить для того, аби показати свою силу. Як же я тоді помилявся… Я прокинувся о 6 ранку від телефонного дзвінка. Мені сказали, що почалася війна. Одна хвилина для того, аби подумати, дві інших – аби якомога швидше придбати квиток на автобус додому. Квиток я тоді придбав, натомість на автобус не потрапив. Так я залишився в Києві на майже 2 тижні.
Фото Артема 24 лютого
Настя Стецькович, журналістка
Дуже дивне відчуття насправді, але моя пам’ять ніби заблокувала всі спогади та думки до 24 лютого. Я не пам’ятаю, чи думала тоді, що почнеться повномасштабний наступ, не пам’ятаю, про що тоді спілкувалася з друзями, ніби мозок навмисно блокує все з того часу. Єдине, що добре пам’ятаю, – це вечір 23 лютого. Тоді якраз мала тренування. Після нього вийшла і побачила в телеграмі новину, де Байден сказав, ніби росія має напасти в найближчі дні. Такі заяви вже надходили раніше, та й війська активно стягали до кордону, але я все ж не вірила. А в той вечір щось інтуїтивно мені підказало, що це цілком ймовірно. Тоді ще подумала: “Піду я додому пішки. Хто знає, може, це останній раз, коли я так гулятиму”.
Того вечора на вулиці був дощ, а на моїх щоках – сльози. Відчувала себе героїнею якогось драматичного фільму. А потім ранок 24 лютого, дзвінок сестри, яка живе в Києві, і слова: “Тобто ви ще спите? Війна почалася!”. Далі були найтемніші в моєму житті дні…
Фото з соцмереж Насті 24 лютого
Валентина Вінковська, SMM-спеціалістка
24 лютого. Цей день почався для моєї сім’ї набагато раніше, ніж завжди. Вночі я міцно спала й думала, що мені лише сниться шум за вікном. Але о 5 ранку нас розбудила мама чоловіка й сказала: “Вставайте, Київ бомблять”. На той час ми жили за 70 км від столиці, тож ризик був досить великим і шум від вибухів ракети ми добре чули. Бачили, як горять сусідні міста й не могли дихати через увесь той дим довкола.
У мене був ступор. Я сонна й злякана не могла в це повірити. Війна. Потім було багато сліз. Я лише плакала, нічого не їла й складала екстренну валізу, якщо доведеться швидко тікати. Наш 3-річний син не міг зрозуміти, чому більше ніхто не сміється й чому ми сидимо так часто у ванній, коли виє сирена. Напевно й добре, що він ще не розуміє цього. Від новин ми не відходили. Дивилися їх, читали скрізь, де тільки можна. А далі обдзвонювати усіх рідних і намагались заспокоїти. У місті був повний хаос та паніка. Продукти зникали швидко, тож ми теж бігли за покупками. Люди, які мали транспорт, тікали. І наші сусіди один за одним виїжджали. У будинку ввечері панувала тиша. А ми чекали далі й боялись кудись їхати, хоча пізніше я з дитиною евакуювалася до своїх батьків в Івано-Франківську область. Отак от. 23 лютого я не вірила, що наше життя перевернеться з ніг на голову. Але вірю, що наша перемога вже зовсім близько 💙💛
Фото Валі, коли її з сином прийняли волонтери у Франківську
Сьогодні ми також запитали мешканців Івано-Франківська, як пройшло їхнє 24 лютого минулого року.
Про це більше дивіться на сайті: 24 лютого рік тому: франківці діляться своїми спогадами | опитування
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
