Вчора, 20 березня, в івано-франківському кінотеатрі “Люм’єр” відбувся допрем’єрний показ нового українського фільму “Памфір”.
Інформатор переглянув фільм і готовий поділитися враженнями.
“Пафмір” — стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука, в якій він є і режисером, і сценаристом. Про свою роботу Дмитро каже так: “Хотілося розказати в повному метрі історію про щось дуже локальне, але що відгукнеться в багатьох куточках світу. Для мене було дуже важливим мовне питання й питання того, щоби актори знали середовище, тому Західна Україна це був пріоритет. Для мене важливим є музичний слух, бо тоді можна надіятись, що опанують повністю діалект“.
Режисер недарма наголошує на мові — протягом всього фільму персонажі розмовляють виключно гуцульським діалектом. Події відбуваються на Закарпатті, в прикордонному селі, де для частини жителів контрабанда — лише ще один спосіб заробітку. Середовище, контекст тут задає тон усього сюжету. Якщо описати його, не переказуючи, то це фільм про закони як писані, так і моральні — а ще про вибір і про те, чому “вибір” це далеко не завжди однозначне поняття, яке існує виключно в руках людини без врахування всіх обставин навколо неї.
Цю стрічку можна вважати експериментальною для українського повного метру. “Памфір” є одночасно фільмом для широкого екрану й фестивальним кіно (щодо другого — він вже отримав кілька нагород і був показаний на “Двотижневику режисерів” у Каннах), а такі поняття перетинаються нечасто. Перш за все це реалістичне кіно й реалізм тут у кожній сцені. Ви не знайдете тут вичищеної літературної мови, романтизованого зображення контрабандистів чи декоративно-туристичного зображення обрядів Маланки. В деяких моментах “Памфір” нагадує цілком документальну стрічку про життя в гірському прикордонному селі — й ні, це не пасторальне життя в гармонії з природою, носіння кептарів із бартками на щодень і погляд на Гуцульщину як на “етнічну екзотику”. Описаного в попередньому реченні предостатньо в інших українських фільмах, де Карпати нерідко сприймають або як джерело не завжди доречних жартів, або як таке собі райське місце, яке існує лише для збереження “давніх звичаїв” і для того, щоби туди можна було поїхати на відпочинок.
На противагу стереотипам, реалізм “Памфіра” буває як спокійним і навіть жартівливим, так і чуттєвим, а іноді навіть жорстоким — це варто враховувати, як і те, що картина має вікове обмеження “16+” (і це цілком виправдано). Поруч із тим, яке українське кіно зазвичай виходить у прокат, цей фільм можна назвати дещо артгаусним, адже раніше подібні стрічки в нас майже ніколи не виходили за межу фестивальних чи високоінтелектуальних. “Памфір” ж, як було згадано, є одночасно й таким, який складно не зрозуміти (навіть якщо ви не розумієте діалект, тут є субтитри), й таким, у якому можна знайти величезну кількість символізму й алюзій.
У підсумку — перед нами якісно нове українське кіно, варте уваги за всю неймовірну роботу, яка помітна в кожному кадрі. Ми не будемо радити вам піти на “Памфіра” лише для того, аби підтримати наш кінематограф. Це просто варто побачити — історію, якій не потрібні штучні монологи (які, на жаль, властиві добрій частині наших фільмів) для того, щоби бути без перебільшень міфологічно-універсальною у своїй локальності й перехоплювати подих глядача як своїми сенсами, так і надзвичайним візуалом і саундтреком.
В широкому прокаті “Памфір” з’явиться вже 23 березня.
Юлія Равлюк
Читайте також: “Мавка”: дивитись усім? | огляд від Інформатора
Залишайтеся на зв’язку! Ми у Facebook, Instagram, Telegram.
Надсилайте свої новини нам на пошту: informator.ivanofrankivsk@gmail.com
